У результаті проведеного дослідження встановлено, що численні праці, наукові дослідження багатої і різнобарвної мистецької спадщини Г.М. Хоткевича відображають різні аспекти його театральної діяльності лише частково, не розглядаючи їх як цілісне явище. Більшість з розглянутих досліджень подають театральну спадщину Г.М. Хоткевича фрагментарно, що не дозволяло відтворити цілком оригінальну і самобутню театральну концепцію митця. Це, власне, і визначило актуальність проведення комплексного культурологічного дослідження творчості
Г.М. Хоткевича у галузі театру у різних її проявах (драматургія, акторська та режисерська майстерність, критика, теорія та історія). Загальний аналіз драматургічного доробку Г.М. Хоткевича засвідчив, що він – драматург перехідної доби і його п’єси тому яскраве свідчення. Традиційність і новаторство, народництво і модерн, вічне і злободенне парадоксальним чином злились воєдино у його п’єсах, відобразивши хитку картину світу, в якому він жив, невизначеність і несталість нових ідей, стилів і напрямків, прагнення до нового і неспроможність розірвати остаточно зв’язок з минулим. Аналіз недрукованих драматичних творів Г.М. Хоткевича значно розширив уявлення про тематичні і естетичні пошуки драматурга, про світоглядні, філософські питання, які він підіймав у своїх ранніх п’єсах, намагаючись віднайти власну відповідь. Він був одним із перших, хто розпочав в українській, зрештою, і в світовій драматургії застосовувати нові методи і прийоми епічного театру, створював драматичні твори на основі масових сцен, поєднаних за принципом монтажу епізодів, вводив до драматичної тканини кінокадри. Втілюючи історичні задуми у драматичній формі, Г.М. Хоткевич поєднував у своїх п’єсах історичний і документальний жанри, точно і детально відтворював картини минулого, і надавав своїм творам сучасного, подекуди гостро політичного, звучання. Одним же з головних надбань драматургії Г.М. Хоткевича були розробки масових сцен. І в цьому поєднались його режисерський досвід і літературний хист. Він, як ніхто інший, зміг відтворити на сцені життя юрби, показати широкі народні маси, змалювати суспільні рухи. П’єси-хроніки, побудовані переважно на масових сценах, до певної міри історичні драми Г.М. Хоткевича стали відображенням ідеї суспільної драми, «драми для народу», якою переймались його сучасники. Унікальним в українській, і не тільки в українській, драматургії був експеримент побудови драматичного твору на основі обрядового дійства без піклування про сюжет, якими були п’єси гуцульського циклу. Саме гуцульські п’єси уособили в собі тези «театр з народу» і «театр для народу». І з’явились вони в той час, коли творчість більшості вітчизняних драматургів була орієнтована на загальноєвропейський літературний процес і відмову від старого традиційного театру. У той час, коли амплітуда драматургічних пошуків митця пролягала від модернізму, через етнографізм до «оновленого» реалізму, то як театральний практик Г.М. Хоткевич неухильно сповідував ідею народного театру і протягом всієї діяльності залишався прибічником реалістичного мистецтва. Маючи непересічні акторські, режисерські здібності, Г.М. Хоткевич не цікавився власними досягненнями, а віддав свій талант на роботу із акторами-аматорами з народних глибин. Гостро критичне ставлення до акторів-ремісників, низько професійного становища більшості українських труп ствердило його у своєму прагненні створити «щиро народний театр», який би не тільки орієнтувався на широку народну аудиторію, а й залучав безпосередньо до театрального мистецтва простий люд в якості виконавців, співавторів театральної вистави. Оскільки учасники створених ним театральних колективів не тільки не були обізнані з акторською майстерністю чи театральним мистецтвом, а у переважній більшості були неписемні, театр був для них школою, творчістю, а їх керівник був режисером, педагогом, вчителем. Принципи роботи театральних колективів, які впроваджував Г.М. Хоткевич, виводили їх на професійний рівень. Високі вимоги до сценічного мистецтва, наголошення на суспільному значенні театру формували визначальні особливості, створених Г.М. Хоткевичем, народних театрів. І наслідком його театральних починань, які він сам підкреслював в першу чергу, полягають в їх культурно-виховному значенні. В час, коли переважна більшість митців відчайдушно прагнула прилучити український театр до загальноєвропейського театрального процесу, а значить опертого на потужну літературну традицію, Г.М. Хоткевич рухався у зовсім протилежному напрямку, намагаючись повернутись до первинного театру, театру-ритуалу. Оцінюючи критичну діяльність Г.М. Хоткевича необхідно враховувати не тільки його мистецькі уподобання, а в першу чергу спрямованість практичної діяльності в галузі театру та завдання, які він ставив перед сценічним мистецтвом. Так само, як і інші діячі вітчизняної культури він вважав, що театр має бути осередком культурного і суспільного поступу, а для цього має бути народним в широкому розумінні цього слова, нести зі сцени українське слово. Саме українській ідеї, істинній народності він віддавав пальму першості при розгляді літературних і театральних явищ у своїй критиці та в дослідженнях з історії вітчизняного театру. Щоб зрозуміти феномен Г.М. Хоткевича, самобутність його театральних починань, потрібно співвідносити їх із його розумінням призначення театру, з ідеєю, яка пронизувала все його життя й багатогранну творчість – «брати у народу, віддавати народу, давати народу». Розглядати його театральну діяльність необхідно саме з цих позицій, інакше не можна осягнути її сутність.
Г.М. Хоткевич не тільки прагнув нести освіту, культуру і саме національну культуру в широкі народні маси, а й показати спільноті природні таланти, які криються в глибинах народу. Служіння цій ідеї, яке підсвідомо почалось ще в дитинстві з роками стало невід’ємною часткою життя, врешті решт особистості. Водночас постійне декларування Г.М. Хоткевичем даної тези і наголошення на правдивості, народності в критичних оцінках мистецьких явищ спричиняє часом вузьке, спрощене розуміння і оцінку театральної спадщини митця (зокрема драматургії) і зумовлює її розглядання лише в межах народницької теорії та побутово-етнографічного театру. Дійсно, театральна практика митця була чітко орієнтована на роботу з аматорами з народного середовища і визначальні засади діяльності, створених ним театральних колективів, ґрунтувались на ідеях народництва. Проте, мистецькі і теоретичні пошуки Г.М. Хоткевича не обмежувались тільки ідею «щиро народного театру». Говорячи про народні витоки походження театру і пріоритети національного в літературі, мистецтві, він виступає за оновлення літератури, зокрема драматургії, та професіоналізацію театру. Такі висновки стали можливими після аналізу всієї театральної діяльності Г.М. Хоткевича, його мистецьких, естетичних та суспільних поглядів. |
