Аналіз етапів співпраці, що відбувалася між Францією і ФРН у повоєнний період, дає підстави для узагальнення наступних базових характеристик і особливостей французько-німецького партнерства в європейських інтеграційних процесах. 1. З проблематики французько-німецького партнерства в європейській політиці існує як значна кількість праць наукових вітчизняних і зарубіжних дослідників, так і широка джерельна база, яку становлять документи зовнішньої політики Французької Республіки, Федеративної Республіки Німеччини, а також спільні французько-німецькі ініціативи, прийняті в ході двосторонніх самітів. Незважаючи на це, в українській політологічній думці практично немає ґрунтовних досліджень, спеціально присвячених французько-німецькій співпраці в ЄС. Переважна більшість публікацій стосуються ще радянського періоду, мають історичне спрямування і відбивають ідеологічні настанови марксистсько-ленінської ідеології. Саме цими міркуваннями пояснюється прагнення автора з політологічних позицій переосмислити етапи становлення французько-німецького партнерства в контексті європейської інтеграції. Крім того, такий підхід дає можливість розширити і доповнити концептуальні основи їхньої співпраці в сучасних умовах. Феномен партнерства між Францією та ФРН, а також його ключова роль у розвитку європейської інтеграції обумовлює необхідність політологічного аналізу і концептуалізації досвіду формування французько-німецьких відносин у контексті розбудови ЄС. Особливості сучасного співробітництва Франції і Німеччини в процесі поглиблення і розширення європейської інтеграції потребують також обов’язкового врахування новітніх тенденцій розвитку ЄС. 2. Розвиток французько-західнонімецьких відносин у повоєнний період відбувався, головним чином, під знаком європейської інтеграції. Успіхи й провали на цьому шляху дозволили розробити концептуальні основи даного процесу, зокрема, необхідність поетапної інтеграції й зближення сусідів по Рейну як фундаментальної умови їх співробітництва. У 1949-1958 рр. відносини між Бонном і Парижем характеризувалися такими рисами та особливостями: головними ініціаторами французько-німецького зближення були здебільшого керівники Франції і ФРН, а не партії, науковці чи представники великого капіталу; зближення позицій відбувалося на основі протидії комуністичній загрозі та в умовах налагодження економічного співробітництва у стратегічних галузях – виробництві вугілля і сталі; розвиток двосторонніх відносин характеризувався особливістю, згідно з якою Бонн свідомо віддавав Парижу першість у реалізації в життя ідеї «об'єднання Європи». Активно реалізуючи курс на зближення в економічній сфері, Франція прагнула зміцнити свою економічну базу, а ФРН – полегшити свій шлях до рівноправної участі в союзі західних держав. Водночас дві країни мали різні підходи у безпековій сфері: Бонн віддавав перевагу обороні у рамках НАТО, Париж намагався зберегти самостійність у прийнятті зовнішньополітичних рішень. У кінці 50-х – 60-х рр. конституційні зміни, що призвели до появи П’ятої Республіки у Франції, а також активізація контактів між СРСР і США внаслідок «карибської кризи» спонукали Шарля де Голля та Конрада Аденауера переглянути роль французько-німецьких відносин у Європі та світі. Основою нової концепції двосторонньої співпраці стало примирення двох народів та закріплення «особливих відносин» між Бонном і Парижем на договірній основі. Єлісейський договір 1963 р. став однією з найважливіших віх у відносинах між обома країнами. Новим елементом стосунків Парижа і Бонна стала систематизація двосторонніх відносин на основі механізму, покликаного дати можливість завчасно виявляти розбіжності між країнами у низці конкретних сфер міжнародної політики. Заснована Єлісейським договором система двосторонніх консультацій мала своєю метою полегшити пошуки компромісу до того, як протиріччя прорвуться назовні. Французько-західнонімецька консультаційна система довела певну ефективність, особливо у другорядних питаннях двосторонніх відносин, що не зачіпали життєво важливих інтересів партнерів. До цього Францію і ФРН підштовхували як міркування солідарності в рамках західних структур співпраці, так і регіональні інтереси, пов’язані з розвитком західноєвропейської інтеграції. Однак усвідомлення факту, що «абсолютне протистояння» послаблює Францію і ФРН, не призвело до розробки спільної зовнішньополітичної лінії. «Охолодження» особливих відносин між Бонном і Парижем, що сталося за правління Л.Ерхарда, було спричинено суперечностями у підходах політичних еліт щодо поглиблення і розширення західноєвропейської інтеграції, а також ролі НАТО у забезпеченні безпеки в Європі. У 70-х рр., під впливом кризових явищ у світовій економіці, пов’язаних із крахом Бретон-Вудської системи та нафтовим шантажем арабських країн, німецько-французька співпраця істотно активізувалася, передусім у завершенні, розширенні і поглибленні інтеграційних процесів у Західній Європі. Основні зусилля Валері Жискар д’Естена та Гельмута Шмідта спрямовувалися на спільну діяльність в ЄС. Головними напрями взаємодії Парижа і Бонна було створення механізму співробітництва в економічній і фінансовій сферах, оптимізація інституціональної основи Співтовариства, посилення політичної співпраці між країнами-членами, а також розширення Європейського Союзу на північ і південь. У 80-х рр. зусилля вже Франсуа Міттерана та Гельмута Коля не тільки поспряли поглибленню економічного та політичного співробітництва в ЄС, а й доповнили французько-західнонімецьку співпрацю інтенсивним діалогом з безпекових питань. Динаміка військово-політичної співпраці між ФРН і Францією свідчило про дедалі зростаючий рівень взаємозалежності обох країн, а також про конвергенцію французьких і західнонімецьких концепцій національної безпеки. Французько-західнонімецьке співробітництво з 1974 по 1990 рр., незважаючи на певні розбіжності з тих чи інших питань, характеризувалося активним зближенням. Саме в цей період зміцнюється німецько-французька кооперація щодо питань європейської єдності, що спричинила подальшу еволюцію концепції двосторонніх відносин, змінивши «примирення» на «мотор» європейської інтеграції. Постійно тримаючи у полі зору головну лінію на зміцнення відносин, політичні керівники обох країн крок за кроком розширювали сфери двосторонньої співпраці, серед яких: економічна інтеграція, координація спільних дій у рамках Європейського політичного співробітництва, зростання воєнно-політичного співробітництва тощо. Основою такого зближення стало спільне бажання поглибити економічну інтеграцію країн Західної Європи, вивести її на якісно новий рівень, що в перспективі мало принести вагомі зовнішньополітичні дивіденди: для Франції – розв’язання власних економічних проблем, для ФРН – досягнення рівноправного статусу і кращу можливість конвертувати свою економічну вагу в умовах “обмеженого суверенітету” у політичний вплив. 3. Міжнародно-договірне оформлення об’єднання Німеччини, що вийшло на порядок денний європейської політики внаслідок кардинальних зрушень на рубежі 80-х – 90-х рр., об’єктивно змінювало політичні деремінанти французько-німецької співпраці. Це не тільки призвело до певних протиріч між Францією та ФРН, а й призвело до перегляду концепції двостороннього співробітництва в ЄС. У цьому зв’язку новий етап євроінтерграції, започаткований Маастрихтським договором, став можливим внаслідок компромісу між Францією та Німеччиною, якого вони досягли під час переговорів щодо об’єднання двох німецьких держав. Позиція французького керівництва протягом переговорного процесу щодо остаточного врегулювання німецького питання яскраво підтвердила стратегічну лінію французів на посилення, за допомогою європейського економічного і валютного союзу, контролю над Німеччиною та збереження свого впливу в Європі. У свою чергу німецькі керівники, блискуче провівши переговорний процес щодо остаточного врегулювання німецької проблеми, довели, що здатні вирішувати на свою користь складні питання міжнародної політики. 4. З успішним об’єднанням двох німецьких держав, було досягнуто визначеної ще Конрадом Аденауером головної мети європейської політики “старої” ФРН. Виходячи з нової політичної ситуації на континенті, що склалася з у 1990 р., як Франція, так і об’єднана Німеччина почали по-новому визначати свої інтереси в Європі і відповідно коригувати існуючі концептуальні основи європейської політики. У постбіполярний період оновлення французько-німецького партнерства відбувалося на основі консультаційної системи, закладеної Єлісейським договором. Надавши у 1991 р. нових імпульсів розвитку європейської інтеграції Франція і Німеччина вирішили зберегти «мотор», який у подальшому мав отримати нове концептуальне наповнення. Сприйнявши нову ситуацію в Європі, політичні еліти обох країн водночас відстоювали різні підходи щодо поглиблення і розширення Союзу. Це спричинило певні суперечності у французько-німецькій співпраці. В той час як в рамках “другої та третьої опор” ЄС, які стосувалися відповідно спільної зовнішньої і безпекої політики, а також співпраці у сфері внутрішніх справ і юстиції, відбувалося активне співробітництво між двома країнами, формування економічного і валютного союзу, що згідно з положеннями Маастрихтського договору стосувалося “першої опори” ЄС, відбувалося в умовах зіткнення позицій Франції і ФРН. Після приходу до влади нового уряду канцлера Герхарда Шредера французько-німецький “мотор” європейської інтеграції опинився у своєрідній перехідній фазі, що характеризувалася переоцінкою політичними елітами обох держав рольової функції і завдань “тандема” в “постбіполярній” Європі. Саме в цьому контексті слід розглядати суперечки між Шредером і Шираком в аграрній сфері, а також під час самітів ЄС у Берліні та Ніцці. Протягом цієї фази “переоцінки” політичні еліти обох країн чітко усвідомили, що без їхньої обопільної згоди подальший розвиток інтеграційних процесів у Європі не може бути успішним, оскільки ні реформування різних сфер спільної політики, ні формування ефективних структур розширеної Європи неможливі без згоди однієї із сторін. Усвідомлення такого стану речей спричинило потребу розробки спільної зовнішньополітичної лінії. У цьому зв’язку успіх “блесхаймського процесу” засвідчив, що урядам Німеччини і Франції вдалося не тільки подолати найгостріші кризові явища у двосторонніх відносинах, а й завершити оновлення концепції двосторонньої співпраці, підвівши під діяльність «мотору» спільну зовнішньополітичну лінію. 5. Після 2002 р., сприятливі зовнішньо- і внутрішньополітичні чинники дали змогу Герхарду Шредеру і Жаку Шираку закріпити концепцію оновленого «мотора» євробудівництва на практиці. Саме про це свідчить аналіз французько-німецьких пропозицій щодо розвитку ЄС, висунутих керівниками двох країн під час святкування 40-ї річниці Єлісейської угоди. Починаючи із січня 2003 р., регулярно проводяться спільні засідання урядів обох країн у форматі французько-німецької Ради Міністрів. Цей унікальний механізм дає змогу оперативно обмінюватися думками і приймати важливі рішення. В європейській політиці активізація двосторонньої співпраці Франції та Німеччини значно посприяла досягненню консенсусу всередині ЄС щодо реформування Союзу на основі Європейської конституції. Протягом роботи Конвенту дві країни представили 5 спільних пропозицій з ключових питань розвитку ЄС, завдяки яким Берлін і Париж добилися домінування французько-німецької концепції реформування Євросоюзу у “Проекті договору, що встановлює Конституцію для Європи”. Ще однією особливістю оновленого «мотору» стало те, що обидві країни використовують його не тільки на європейському, а й на міжнародному рівні. Свідченням глобалізації ролі французько-німецького партнерства стала спільна опозиція двох країн ініціативам США щодо Іраку в Раді Безпеки. Цей перший в історії ФРН акт незгоди із стратегічними планами Вашингтона дає підстави говорити про серйозні концептуальні зміни у зовнішній політиці об’єднаної Німеччини, а саме про закріплення пріоритету французько-німецького альянсу у сфері безпеки і відповідно перевагу європейського вектора над трансатлантичним. Істотною ознакою зближення Парижа і Берліна стала, з одного боку, інтенсифікація двостороннього діалогу в питаннях безпеки, а з іншого – активна співпраця щодо розбудови європейської системи безпеки та оборони. До того ж політика адміністрації Дж.Буша в Іраку посприяла певній конвергенції французьких і німецьких концепцій безпеки та прискорила реалізацію спільної ініціативи стосовно поглиблення інтеграції в ЄБОП. Саме у цьому контексті слід розглядати заяву Франції, Німеччини, Бельгії та Люксембургу від 29 квітня 2003 р., в якій містилися пропозиції щодо подальшого розвитку європейської безпекової і оборонної політики. Динаміка міжнародно-політичної ситуації навколо Іраку й особливо дебати у Конвенті щодо інтенсифікації спільних зусиль у рамках СЗБП і ЄБОП висвітили цілу низку політико-системних проблем, що зменшують ефективність французько-німецьких ініціатив. Ідеться про суперечності між “новою” і “старою” Європою, що виникли через відмінності в оцінці американських планів з проведення військової операції в Іраку, а також про необхідність збереження політичної керованості розширеного Євросоюзу. Відповіддю Франції і Німеччини на ці виклики стало розширення двосторонньої співпраці за рахунок створення створення альянсів за функціональною ознакою. Специфікою таких альянсів є їх здатність досягати у рамках посиленого співробітництва швидкого прогресу як у певних сферах європейської інтеграції, так і з деяких питань світової політики. Зокрема, з 1990-х рр. розвиваючи тристоронні відносини в рамках «Веймарського трикутника», Франція прагнула разом із Польщею створити систему регіонального співробітництва для контролю за об’єднаною Німеччиною. У свою чергу Гельмут Коль прагнув за рахунок такого формату співпраці ще глибше залучити ФРН до співпраці зі своїми сусідами, щоб, по-перше, забезпечити позиції німецького капіталу, а по-друге – показати, що об’єднана Німеччина віддає перевагу співпраці замість політики сили. Новий етап тристоронньої французько-німецько-польської співпраці пов'язаний із необхідністю зберігати політичну керованість розширеного до 25 країн-членів ЄС, а також прагненням Франції і Німеччини посилити свої позиції у Східній Європі. Взаємодія французько-німецького «тандему» в рамках вісі Париж-Берлін-Москва спрямована на посилення зовнішньополітичної дієздатності Європи. Особливість підходу Німеччини та Франції до цього тристороннього формату співпраці полягає в тому, що вони розглядають його крізь призму власної стратегії в ЄС, а також для посилення позиції французько-німецької вісі у трансатлантичному діалозі. Підключення Великої Британії до європейських ініціатив “тандему” Ширак-Шредер значно розширює можливості французько-німецького партнерства, оскільки дає змогу, з одного боку, інтенсивно розвивати ЄБОП у рамках концепції “різношвидкісної інтеграції”, а з іншого – зберігає домінування двох країн в розширеному ЄС, адже Велика Британія не входить до “єврозони”. Аналіз європейської стратегії Франції і Німеччини свідчить про її дворівневий характер. Перший рівень реалізується за концепцією “різношвидкісної Європи”, у рамках якої надаються імпульси для поглиблення інтеграції в ЄС і водночас з’являється можливість уникнути їх блокування іншими країнами. Відповідно проект Європейського безпекового і оборонного союзу – це приклад, що відображає французько-німецьку модель інтеграції з “різними швидкостями”. Другий рівень утілюється у підтримці Європейської конституції, ратифікація якої не тільки забезпечить дієздатність Союзу, а й збільшить політичну вагу великих держав-членів через фіксацію демографічного критерію в механізмі голосування в Раді міністрів. | 