1. Формування аграрного ринку як цілісної сукупності відокремлених товарних ринків, що функціонують для забезпечення виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки, становить одне з ключових завдань ринкової трансформації аграрного сектора національної економіки. Функціонування аграрного ринку неможливе без існування системи підприємств та установ, які сприяють вільному руху товару, підтримуючи безперервний процес функціонування сфери аграрного виробництва і безперебійне постачання ресурсів товаровиробникам та готової продукції кінцевим споживачам. Цю систему організаційного забезпечення дії механізму ринкових відносин в АПК слід вважати інфраструктурою аграрного ринку. 2. Формування інфраструктури аграрного ринку повинно здійснюватися за умови синхронного розвитку трьох складових: маркетингової, фінансово-кредитної та інформаційно-консультаційної. Методологічно визначальною позицією, покладеною в основу утворення усіх складових інфраструктури аграрного ринку, що підтверджено вивченням й узагальненням досвіду країн з розвинутою ринковою системою та вітчизняним досвідом, є формування окремих інфраструктурних елементів на кооперативних засадах, коли право володіння і контроль ними належить тим, хто користується їх послугами, тобто сільськогосподарським товаровиробникам. 3. Після реформування відносин власності на землю і майно колишніх сільськогосподарських підприємств, їх реструктуризації та формування повноцінного приватного сектора у сільському господарстві і споріднених сферах завдання створення та забезпечення функціонування інфраструктури аграрного ринку набуває зростаючої уваги на регіональному рівні. Регіон як певна територія, що має характерні особливості, може мати в якості своїх ідентифікаційних ознак саме розвиток ринкової інфраструктури. 4. Аналіз досвіду регіону дослідження виявив, що найгостріші проблеми у формуванні ринкової інфраструктури виникли у сфері маркетингу сільськогосподарської продукції. Зокрема, до негативних чинників, що уповільнюють розвиток біржової торгівлі, відносяться низька платоспроможність основних покупців біржових товарів, відсутність гарантій виконання біржових угод, практика адміністративного втручання у проведення біржових торгів, надання переваги сільськогосподарськими товаровиробниками прямим закупівельно-збутовим операціям порівняно із торгівлею через біржі, недостатнє інформаційне забезпечення учасників біржового ринку, відсутність нормативно-правової бази щодо розвитку ф’ючерсної торгівлі тощо. 5. В існуючих умовах удосконалення біржової діяльності може відбуватися за двома альтернативними напрямами. Перший напрям передбачає поступове перетворення бірж реального товару у ф’ючерсні, але це можливо лише в регіонах із високопродуктивним зерновим господарством, ефективно функціонуючим валютно-фінансовим ринком і розвинутою транспортною мережею. У регіонах, де такі умови не забезпечені, відповідно до другого альтернативного напряму товарні біржі доцільніше перетворити в інші структури оптової торгівлі. Із зменшенням кількості бірж у регіоні посилиться роль інших елементів маркетингової інфраструктури, насамперед агроторгових домів, а також сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів та їх об’єднань, оптових продовольчих і плодоовочевих ринків, аукціонів, виставок-ярмарок тощо. 6. Особливу роль в регіональному масштабі мають відігравати районні та міжрайонні агроторгові доми. До них більшою мірою повинні перейти торгівля реальним товаром і деякі інші функції, які виконують в даний час аграрні біржі, але їм вони не властиві. Принципово важливо, щоб агроторгові доми для свого підприємства обирали організаційно-правову форму сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу. Для клієнтів-власників кооперативних агроторгових домів створюється можливість уникнути зайвих ринкових посередників, а отже – отримати додаткові прибутки за рахунок вищих цін реалізації виробленої ними продукції та нижчих цін постачання і послуг, використовувати професійний менеджмент, брати участь у великомасштабних, в т. ч. і біржових, ділових операціях, стати рівноправним і конкурентноспроможним оператором аграрного ринку, сприяти розвитку вертикальної інтеграції та диверсифікації своєї діяльності. 7. Розвиток кооперативної ініціативи на регіональному рівні відбувається у формі поширення сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів при сільських громадах, які надають послуги своїм членам у веденні їх особистих селянських господарств. Джерелами формування матеріально-технічної бази таких кооперативів повинні стати майнові паї членів колишніх колективних сільськогосподарських підприємств, позики кредитних спілок та державна фінансова підтримка на регіональному рівні. Перспективним є утворення регіональних кооперативних об’єднань за участю кооперативів при сільських громадах і кооперативних агроторгових домів, які згодом мають вступати до представницьких кооперативних організацій національного рівня, що сприятиме формуванню трирівневої кооперативної системи в аграрному секторі. 8. Встановлено, що фінансово-кредитна інфраструктура аграрного ринку ще не набула належного розвитку, що підтверджує відсутність кооперативних банків, спеціалізованих аграрних банків, незначне поширення кредитних спілок, особливо у сільській місцевості. Розвиток фінансово-кредитної інфраструктури аграрного ринку має здійснюватися “знизу вверх”, шляхом створення, насамперед, кредитних спілок і регіональних кооперативних банків, що будуть її пріоритетними елементами. При цьому логічним є формування трирівневої (пірамідальної) кооперативної системи банківського кредитування, що формуватиметься на місцевому, регіональному та національному рівнях. 9. Функціонування інфраструктури аграрного ринку неможливе без вдосконалення належного інформаційно-консультаційного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників. Це передбачає розвиток у регіоні інформаційно-консультаційних центрів, дорадчих служб, цінового моніторингу, експериментально-демонстраційних ділянок науково-дослідних установ тощо. Встановлено, що організаційна структура аграрної дорадчої служби повинна будуватися на трьох ієрархічних рівнях: національному, регіональному та місцевому. 10. Виділення трьох рівнів (місцевого, регіонального і національного) маркетингової, фінансово-кредитної та інформаційно-консультаційної інфраструктур дасть можливість у майбутньому чітко окреслити їх специфічні завдання і забезпечити міжрівневу та міжгалузеву координацію. |