1. Унаслідок тривалого процесу розвитку української мови в граматичній і лексичній системах іменника сформувалася підсистема субстантивів pluralia tantum. Номени з початковою формою множини є незвичайним, феноменальним явищем у слов’янських мовах. Розглядані лексеми з неповною числовою парадигмою відтворюють процес пізнання й осмислення мовних фактів давніх людей, відображають специфіку вербалізації їх уявлень про світ. Джерелами номінацій множинних іменників стали відчуття, враження людини, почуттєві образи від предметів, речей, явищ. Утворення та функціонування таких лексем було спричинене необхідністю в первісних людей словесних реалізацій позначень, якісних характеристик понять і реалій, які були найбільш життєво важливими й забезпечували повсякденне існування. Іменники pluralia tantum виражають не просту кількісну множину окремих предметів, явищ, дій, а сукупну множину в єдності. Внутрішня форма слова стає вихідною точкою думки, оскільки у плані змісту такі найменування не можуть утворювати кількісно протиставної числової опозиції – і це відіграє вирішальну роль у творенні похідних множинних найменувань. 2. Плюративи репрезентують досить численний клас слів із відносно строкатою будовою. Виявлені в писемних джерелах нової української мови кінця ХVІІ – початку ХХІ ст. іменники pluralia tantum об’єднані в лексико-словотвірні групи й підгрупи, як от: найменування опредметнених дій, процесів, станів (вибори, заздрощі, заробітки), а також назви обрядових дій, свят й урочистих подій (жнива, оглядини), найменування ігор, розваг, змагань, у яких беруть участь двоє й більше осіб (піжмурки, сніжки, схованки); назви результатів дій та процесів (роздряпини, стусани) і залишків, що утворюються внаслідок певної дії чи процесу (відвіїни, недоїдки); назви знарядь дії, допоміжних засобів, пристосувань (носилки, трійчаки, хватки) і засобів пересування, утримання та їх складників (залубниці, тенетки); найменування опредметнених ознак, властивостей за дією чи станом (млявощі, пахощі, хитрощі); назви речовин, маси, матеріалу (вершки, кислощі, м’якини) і продуктів харчування, страв, напоїв та їхніх компонентів (крученики, покрупини, присмаки, урванці); номени на позначення будівельних споруд та їх частин (підмостки, поручні); назви одягу і взуття, їх деталей, прикрас (крашениці, підштаники, свислі, ходаки); локативні назви (межипоточини, мойки, святощі); найменування явищ природи, часових понять (різниці, первозимки, приморозки); назви людей за місцем проживання, народження та іншими ознаками (полтавчани, приданки, стежі); номени на позначення представників рослинного і тваринного світу, їх структурних компонентів (перистокрилки, прядки ‘шовкопряди’, щіпляни ‘сорт черешень’). Лексичний фонд іменників pluralia tantum постійно поповнюється: частина субстантивів запозичується з інших мов (здебільшого це непохідні структури) і функціонує в українській мові як і в мові-першоджерелі у плюральній формі (офіцини ‘флігель’ від фран. officine ‘лабораторія при аптеці’; ваганти ‘мандрівні актори’ від лат. vagantes (vagantis) ‘той, що блукає’); деякі іменники, в основі котрих іномовні запозичення, оформлюються за аналогією до номенів pluralia tantum, що функціонують в українській мові з подібною семантикою (видеркаси ‘бійка; вимагання; податковий гніт’ від польс. wyderkaffy ‘прибуток з нерухомості’; кінцеве -аси виникло на українському ґрунті, можливо, під впливом номенів вихиляси, викрутаси, баляси). Невелика кількість запозичених лексем оформлюється за допомогою тих чи інших формантів, відповідно до внутрішніх законів української мови (калаверці ‘чоботи з вивернутими халявами’, від молд. калеври ‘черевики з повсті’ через болг. калеври ‘старовинне взуття’, що походить від тур. kalavra ‘поношене взуття’; журабки ‘вовняні шкарпетки’ від тур. orap, orabi ‘панчоха’). Феномен таких найменувань тісно пов’язаний із багатьма чинниками як у граматиці, так і словотворі. 3. У новій українській мові кінця ХVІІ – початку ХХІ ст. найпоширенішим засобом творення множинних іменників є суфіксація. Фонд дериваційних засобів, котрі продукують іменники pluralia tantum, сформувався на основі давніх (праслов’янських) словотворчих ресурсів. На українському ґрунті вони зазнали своєрідного фонетичного та морфологічного переоформлення. Таким чином, упродовж останніх трьох століть розглядані номени творяться головно за допомогою тринадцяти афіксів та їх похідних: зокрема, високопродуктивних:
-и (викрути, перегони); -ани (-яни) (перетягани, форум’яни); -ини (-їни, -чини) (запоїни, м’якини, обстрижчини); продуктивних: -ощі (вдалощі, смакощі); -ки (ліньки ‘лінь’, санки); -ики (-ники) (насінники, усики ‘різновид їжі’); малопродуктивних: -ні (-ни) (покрутні, сходни); -иці (-ниці) (багріниці, муравниці ‘захворювання’); -ці (прибаганці, стоюнці); -аки (-яки) (корчаки, стояки); непродуктивних: -лі (-ли) (дриглі, замійли ‘бідні люди’); -оти (сліпоти, хламоти); -ачі (-ачи) (стогначі, сватачи ‘день сватання’). Найбільш активними у деривуванні множинних найменувань виявилися конфікси із фіналлю -ки (понад 130 одиниць), -ини (близько 40) та матеріально не вираженим другим компонентом (-и) (більше 50 дериватів). Вагоме місце у формуванні словотвірної структури іменників pluralia tantum займає композитотворення (складно-суфіксальне творення). Використання багатьох множинних суфіксів призводить до розширення чи звуження їх функцій, специфікації та прагматизму при продукуванні згаданих номінацій. Незважаючи на різний ступінь продуктивності множинних формантів у досліджуваних лексико-словотвірних групах, композити й конфіксальні похідні значно розширили дериваційну базу та кількісно збагатили підсистему іменників pluralia tantum у новій українській мові. 4. Серед дериватів, які вживаються лише в множині, досить поширені структури, котрі продукуються від дієслівних (закладати – закладчини,
любити – любощі, опікуватися – опікувани, ходити – хідлі) й іменникових (нутро – нутрощі, стоюни – стоюнці) основ, рідше трапляються деад’єктиви (багряний – багряниці, великий – великні, повстяний – повстяники), у поодиноких випадках вивідними словами аналізованих номенів є числівники (двоє – двойчаки, сорок – сорочини). Мотиваторами конфіксальних номенів виступають дієслова та іменники, зрідка у творенні згаданих структур беруть участь прикметники й числівники. Серед композитно-суфіксальних похідних – плюративи, які мотивуються іменниково-дієслівною (вінкоплетини ‘обряд’, гноякиди ‘вила’, снігоступи ‘взуття’), займенниково-дієслівною (самолови ‘вудка’, самотужки ‘сани’), числівниково-іменниковою (сорококлинці ‘різновид орнаменту’, їдноножні ‘взуття’), прикметниково-іменниковою (довгокрильці ‘різновид тварин’, суховершки ‘рослина’, червонокрівці ‘еретроцити’) основами. Опорними компонентами є переважно дієслова та іменники. 5. Деривати з різними формантами при однаковому лексико-словотвірному значенні зазвичай відрізняються семантичними відтінками, стилістичним забарвленням, сферою використання та функціональним навантаженням. Множинні іменники з суфіксами -ини, -ани (-яни), -чани, -иці (-ниці), -ики (-ники), нульовим формантом та композити на -ці, -ки (-ики), -ини можуть вживатися у всіх функціональних стилях сучасної української мови. Утворення, які продукуються за допомогою формантів -ки, -ощі, -ні (-ни), -аки (-яки), -лі (-лі),
-оти, -ачі (-ачи), а також композити з афіксами -ні, -jи(ї), -и та панівна більшість конфіксальних плюративів використовуються переважно в художньому та розмовному стилях, зрідка в науковому, публіцистичному та епістолярному. 6. У дериваційній підсистемі найменувань pluralia tantum нової української мови кінця ХVII – початку ХХІ ст. спостерігається функціонально-семантична дистрибуція формантів та їх диференціація на рівні мовної норми. Поширення в новій українській мові тенденції до варіативності зумовило появу ряду спільнокореневих різноафіксних утворень, які в слов’янському мовознавстві кваліфікуються неоднозначно: словотвірні синоніми, словотвірні варіанти, лексичні дублети (вигляди, розгляди, оглядини; залубні, залубниці ‘сани’; доколінниці, підколінниці, поколїнниці ‘штани’; звіди, звідини; збої, збоїни; з’їди, з’їдини, недоїдки, переїди, поїді ‘рештки’; кпи (у виразі: брати на кпи ‘кепкувати’), кпини; ліньки, лінощі; ожмурки, піжмурки, пожмурки, прижмурки ‘гра’; навідини, відвідини, провідини; заушні, наушні ‘хустка’; оповіди, заповіди ‘церковне повідомлення про шлюб’ тощо). Кожен із аналізованих формантів, як елемент окремої структури, виконує певну лексико-словотвірну функцію. Поміж плюративів, утворених за допомогою тих чи інших афіксів, формуються синонімічні ряди, у яких наявні і спільнокореневі, і різнокореневі лексеми:
змови – змовини – домовини – словини – договори – переговори ‘обрядове домовляння про весілля’; засновини – зводини – построїни – закладчини – закладини ‘початок зведення житла’. Часом префікс впливає на значення однокореневих похідних: замолотини ‘початок молотьби’, обмолотини ‘кінець’; зводи ‘помилка при накладанні основи в нитках’, заводи ‘почин’, наводи ‘наклеп’. Розподібнення різних фонетичних варіантів подекуди формує семантичну спеціалізацію, напр.: шепоти ‘нашіптування’ – процес, шепти ‘знахарське шептання’ – результат дії. Зрідка в межах рогляданих похідних трапляються омоніми: мари ‘ноші, похоронні сани’ та ‘видіння’; стояни ‘пропуск у косінні’, ‘посуд’, ‘стовпи для огорожі’ та ‘марно витрачати час в очікуванні’ (у виразі: відстоювати стояни); досвітки ‘посиденьки до ранку’, ‘вранішня робота’, ‘вечорниці’, ‘зібрання молоді взимку і восени для спільної праці й розваг’, ‘час збирання хліба’, ‘час доби’ тощо. Таким чином, виявлені в процесі дослідження факти дозволяють стверджувати про постійний розвиток упродовж останніх трьох століть самобутньої й органічної дериваційної підсистеми іменників pluralia tantum, що був інтенсифікований як тиском системи, так і внутрішніми законами мови (розширенням словотвірної бази, збагаченням стилістичних ресурсів та ін.). |
