У дисертації зроблено теоретичне узагальнення і нове комплексне вирішення наукової проблеми: визначено економіко-інституціональні закономірності та особливості формування і розвитку приватного сектора в перехідних і ринкових економіках. З позицій інституціонального підходу досліджено приватний сектор економіки у різних економічних системах і науково обгрунтовано його теоретичне значення та практичну цінність для становлення ефективної національної економіки України. Результати дослідження основних проблем формування приватного сектора в Україні в світлі теорії і практики сучасного інституціоналізму дали змогу сформулювати низку висновків і пропозицій теоретичного, методологічного і практичного характеру. 1. Дослідження інституціоналізму як своєрідного напряму в економічній науці засвідчило, що інституціоналізм є внутрішньо неоднорідним і мінливим. В дисертаційній роботі розроблено понятійно-термінологічний аппарат, що характеризує формування приватного сектора сучасної економіки з позиції інституціоналізму. Базовими поняттями для інституціоналізму є “інстинкти”, “інституції” та “інститути”. Інститути мають властивість зростаючої віддачі від масштабу: чим більше людей дотримуються інституціональної норми у діяльності, тим ефективніше вона регулює соціальне життя. Доведено, що інституціональна теорія розуміє під інститутами правила або норми людської діяльності. На засадах правил люди створюють організації. Інституціоналісти наполягають на принциповій різниці між інститутами і організаціями і вважають цю відмінність фундаментальною для пояснення механізмів соціально-економічного розвитку. Інституціоналізм є альтернативою неокласичному напряму економічної теорії. Це певною мірою критичний та опозиційний класикам і неокласикам напрям в економічній науці. В роботі встановлено, що за останні десятиліття XX ст. в економічній літературі щораз частіше фігурує поняття “інституціональна традиція”. Це поняття означає, що формування і еволюція сучасних інституційних концепцій розглядаються у ретроспективі, на підставі аналізу поглядів видатних представників цієї течії. Розвиток “інституціональної традиції” означає, що цей напрям економічної теорії не самоізолюється, а щораз більше і глибше взаємодіє та інтегрується з іншими школами, течіями і напрямками. На думку автора, на генеалогічному дереві сучасного інституціоналізму доцільно виділяти старий інституціоналізм, неоінституціоналізм і новий інституціоналізм. В роботі з’ясовано, що усі інституціоналісти (традиційні, неоінституціоналісти і нові інституціоналісти) у дослідженнях сучасної економіки використовують три головні методологічні принципи: міждисциплінарності, історизму і суперечності. 2. Доведено, що особливістю трансформаційного розвитку зарубіжних країн є еволюційність і послідовність інституціональних змін. Для України основою формування приватного сектора є такі інституціональні передумови: становлення розвинутого конкурентного середовища на основі політики дерегуляції і поліпшення процедур входження в ринок і виходу з ринку; становлення відкритої економіки з державною підтримкою пріоритетних галузей і виробництв; зосередження держави на завданнях швидкого інституціонального розвитку. В кожній економічній системі внутрішні і зовнішні зв’язки відбуваються через елементи інституціональної системи. Автор доводить, що в Україні нема багатьох необхідних інститутів: не розвинуто інституціонально-правове середовище у приватному секторі, яке не надає йому стійкості і соціальності; не сформовано ефективних механізмів взаємодії державних інститутів у ринковому середовищі; не сформовано конкурентного середовища, в якому повинні діяти недержавні господарські структури, а принцип конкуренції не став визначальним під час приватизації державного майна і проведення політики банкрутства; загострюється боротьба груп інтересів при одночасному послабленні державної влади. 3. За результатами наукового аналізу в нинішній економіці України визначено такі її інституціональні риси: загальне послаблення інститутів і розширення числа господарських суб’єктів, які переступають рамки формальних і неформальних правил та норм поведінки; відмова держави від функцій міжгалузевої координації, від відповідальності за підтримку умов, в яких для більшості підприємств зберігається можливість беззбитково продовжувати виробництво; відсутність ефективного контролю за діяльністю директора та адміністрації підприємства; наявність феномену “інсайдерського контролю” із всіма його недоліками; наявність неефективних інститутів, які називають “інституціональними пастками”. Серед цих “пасток” для приватного сектора характерними і найнебезпечнішими є бартер і корупція. Встановлено, що сучасна інституціональна економічна теорія розглядає власність взагалі і її приватну форму зокрема як в правовому, економічному, так і в історичному, соціальному, моральному, національному аспектах. Однак головним для неї є такий аспект: наскільки та чи інша її форма сприяє ефективному використанню обмежених ресурсів, стимулює і координує цей процес на мікро- і макроекономічних рівнях. 4. Доведено, що права приватного сектора можуть бути захищені тільки сильними інститутами. Право власності – це право власника вирішувати, як використовувати свою власність, передавати її іншій особі, користуватися прибутками чи іншими вигодами тощо. Якщо права власності чіткі, то ресурси, як звичайно, оцінюють у грошовій формі, ціни відображають обмеженість ресурсів, і виникає зацікавленість в ефективному використанні майна. Приватна власність у функціональному плані породжує і утверджує самостійність, безпеку, прибутковість, престижність, інтеграцію, координацію та контроль. 5. У теоретичних дослідженнях інституціональної теорії приватного сектора дістали подальший розвиток ліберальні, соціалістичні та християнські погляди на власність та показано їх відмінності. Ліберальні теорії ґрунтуються на ознаках майстерності, старанності та працьовитості. Керівним є принцип методологічного індивідуалізму, тобто для пояснення дій людей аналізують їхні погляди та поведінку. Людській поведінці властиві егоїстичність і прагнення до максимальної вигоди. Соціалістичні теорії власності випливають з поведінки людей, яка зорієнтована на солідарність та загальне благо. Соціалісти стимулювальній функції власності дають колективістську інтерпретацію, вважають, що приватна власність породжує егоїзм, прагнення наживи, нагромадження багатств на тлі заздрощів та експлуатації слабких і беззахисних. Ліквідація приватної власності при соціалізмі викорінить названі негативи, бо виникне асоціація вільних і рівноправних людей. У такому райському суспільстві егоїзм зникне і люди працюватимуть на благо всіх без винагороди і, залежно від своїх потреб, отримуватимуть необхідні блага. Християнські теорії визнають приватну власність у людей. В Біблії немає жодної вказівки на підозрілий з погляду моралі характер приватної власності, на підставі якої її можна скасувати. Однак у християнській релігії право на власність розуміють не як щось абсолютне і необмежене. Індивіду не дозволено розпоряджатися своєю власністю, не маючи на це згоди Бога. Бог є фактичним власником землі і маєтності. Людина не може бути первинним власником, а тільки менеджером або опікуном увірених їй майнових благ. Людина не може за своїм бажанням розпоряджатися благами, отже, християнська наука виступає за відповідальне ставлення до власності. 6. В дисертації здійснене теоретичне узагальнення існуючого зарубіжного досвіду розвитку приватного сектора у розвинутій ринковій економіці. Показано особливості його функціонування та позитивні фактори для його формування в Україні. Серед особливостей розвитку приватного сектора США є такі: у приватному секторі зменшується безробіття і зростають робочі місця. Частка безробітних в США є найнижчою серед країн великої “четвірки”; уряд проводить у приватному секторі таку фіскальну політику, яка ліквідовує дефіцит державного бюджету; приватний сектор нарощує свій внесок у зростання ВВП, зайнятості, рівня життя населення, інвестицій, прискорення НТП, підвищення ефективності виробництва, розвиток інфраструктури, особливо інформаційної. У Великобританії у 80-90-ті роки ХХ ст. проведено масштабну приватизацію державного сектора, який після цього зменшився на дві третини. Головними причинами приватизації у Великобританії були: низька продуктивність праці; висока капіталомісткість виробництва; мала прибутковість фірм; надмірне втручання держави у діяльність підприємств; недостатня кількість індивідуальних акціонерів; великі обсяги видатків з державного бюджету; високі ціни на послуги державних підприємств тощо. У справі використання передового зарубіжного досвіду для фінансового забезпечення приватного сектора України має значення британська програма “Приватна фінансова ініціатива”, яка ґрунтується на партнерстві державного і приватного секторів переважно для розвитку виробничої інфраструктури і сфери послуг. Практика реалізації цієї програми має такі позитивні наслідки: приватний капітал змусив грошовий капітал працювати з більшою віддачею; приватні фірми поліпшують економічну діяльність держави, яка надає більше послуг; приватний капітал сприяє формуванню експортного потенціалу підприємництва. Для України є важливим англійський досвід щодо розвитку надомництва і венчурного бізнесу як сучасних феноменів дрібного підприємництва. В дисертаційній роботі обгрунтовано ефективність шведської моделі ринкової економіки, яка поєднує приватну, державну та корпоративну форми власності. Показано економічні і соціальні досягнення. Візитівкою сучасного приватного сектора Швеції є посилення процесів концентрації і централізації капіталу у банківській сфері, зростання ролі приватних послуг, раціональність споживання енергії домашніми господарствами, розвиток кооперативів у сільському господарстві, промисловості, роздрібній торгівлі, житловому будівництві тощо. 7. З’ясовано, що в постсоціалістичних країнах трансформація планової системи в ринкову передбачає передусім формування приватного сектора як основи ініціативи, інновацій, конкуренції та економічного зростання. Як приклад, особливістю формування приватного сектора в Угорщині є стабільна його інтеграція у західні інституціональні структури. Показано, що в Угорщині принципово відмовились від масової безплатної приватизації. Поряд із вітчизняним у цей процес активно і широко залучався іноземний капітал. Угорщина не побоялась масових банкрутств збиткових підприємств і банків. У цій країні приватний сектор формувався на глибокій теоретичній концепції (передусім це стосується права власності), системно, взаємозв’язано на макро- та мікрорівнях. Автор зазначає, що в Угорщині використано три головні методи перетворення великих державних підприємств у господарські товариства: ліквідація на основі централізованого рішення; поділ великих підприємств на самостійні господарські одиниці та їхнє перетворення у господарські товариства; перетворення великих промислових підприємств в одне велике господарське товариство. Угорський досвід приватизації засвідчив, що самі по собі чітко визначені права приватної власності не забезпечують природних стимулів до високої ефективності і прибутковості. Додатково ще потрібна система агентських угод. Агентські інститути формуються поступово і довго. Автор переконливо доводить, що характерною рисою ринкової трансформації у Польщі є швидке зростання приватного сектора. За 1989-1997 рр. частка приватного сектора у ВВП зросла більше ніж удвічі. За останні роки Польща продемонструвала значні успіхи у формуванні приватного сектора і переходу до сучасної змішаної економіки. 8. В дослідженні зроблено висновки, що формування великих бізнес-структур в Україні відбувається об’єктивно і відображає загальні закономірності розвитку світового господарства: концентрацію і централізацію виробництва; інтеграцію промислового і фінансового капіталів; диверсифікацію виробництва; глобалізацію та інтернаціоналізацію капіталу. В дисертації визначено, що у період адміністративно-командної системи великі підприємства монополізованої економіки мали помітні переваги у вигляді економії на масштабі виробництва та обігу. Разом з тим у них були суттєві мінуси: відсутність конкуренції; гальмування науково-технічного прогресу; неефективне використання ресурсів; сировинний перегрів економіки; бюрократизація та ускладнення управління; деформація структурних і відтворювальних пропорцій. В адміністративно-командній економіці особливостями інституціональної стратегії великих підприємств, доводить автор, були: натуралізація господарства і створення різноманітних ремонтних, допоміжних, обслуговуючих виробництв і цехів всередині підприємства; деформація системи зберігання виробничих запасів, які були потрібні для виробництва й обміну на дефіцитні ресурси; формування своєрідного ринку матеріально-технічних ресурсів, який передбачав наявність “штовхачів” інформації про наявні запаси, технології обміну в умовах державних лімітів; переведення значної частини виробничих та оборотних операцій у тіньовий сектор; створення широкої соціально-культурної та побутової сфери для закріплення кадрів; агресивна корупція і стимуляція розвитку бюрократичного апарату. На підставі порівняльного аналізу автор показує, що в умовах адміністративно-командної системи інституціональна структура великого виробництва є примітивною і суттєво відрізняється від умов ринкової економіки. На формування великого бізнесу в Україні, як це видно із нашого аналізу, великий вплив мають такі інститути сучасної ринкової економіки: трансакція; конкуренція; права власності; комерційні банки; торгівля; ділова інформація; лобізм; держава. Автор зазначає, що необхідність активізації великого приватного бізнесу в перехідній економіці зумовлена також глобалізацією світової економіки та розвитком науково-технічного прогресу. 9. Дослідження засвідчило, що малий бізнес є органічним структурним елементом ринкової економіки і приватного сектора. На відміну від великого, обгрунтовує автор, малий бізнес є найчисленнішим і найбільше поширеним у приватному секторі. За рівнем розвитку малого і середнього бізнесу можна судити про спроможність приватного сектора економіки пристосовуватися до змін в ринковому середовищі. У дисертаційній роботі запропоновано два головні методи стимулювання розвитку малих і середніх приватних підприємств: менше вилучати до бюджету з їхніх доходів; більше надавати різноманітних матеріальних сприянь та безоплатних послуг. Ці методи взаємопов’язані і часто держава застосовує їх в поєднаннях. Автор зазначає, що державне стимулювання малих і середніх підприємств повинно враховувати такі особливості структури виробництва у цій сфері: в малому і середньому бізнесі України є малою частка високотехнологічної наукомісткої продукції; на мале і середнє підприємництво припадає вагома частка споживчих товарів: орієнтація на задоволення споживчого попиту; на малих підприємствах зростає частка ремонтних послуг. 10. В дисертації встановлено, що важливою ознакою діяльності малого і середнього бізнесу є дефіцит ресурсів. Визначено основні шляхи компенсації недостачі ресурсів невеликих підприємств і стимулювання їхньої діяльності: організація системи державної підтримки через податкові пільги, податкові кредити, резервування частки державного контракту, безплатна підготовка або перепідготовка кадрів, пільгове інформаційне забезпечення тощо; надання допомоги великим підприємством або спеціалізованою організацією чи установою (банк, інкубатор, технопарк тощо) у вигляді різноманітних послуг; розвиток об’єднавчого процесу малих і середніх підприємств на соціально-політичній та економічній основі. Останній шлях в Україні розвинутий найслабше з таких причин: недовіра підприємств і населення до різних об’єднань, які у їхній свідомості асоціюються із “паразитами”; слабкість зв’язків між владою і бізнесом; збереження у підприємців ілюзій про можливість виживати поодинці; мала віддача асоціацій, які фінансові ресурси нерідко використовують не для їхніх членів, а для керівництва організації; відсутність достатніх коштів на утримання та розвиток об’єднань малого і середнього бізнесу. 11. На підставі системного аналізу зроблено висновок, що у періоди ринкових трансформацій, коли громадянське суспільство ще не сформувало своїх політичних партій і соціальних інститутів, які б відстоювали загальнонаціональні інтереси, головним суб’єктом управління залишається держава. Держава зобов’язана переконати суспільство, що обраний шлях реформ є абсолютно правильним, але не легким і не коротким. Добробут суспільства можливий лише за умов рівноправного та гармонійного розвитку альтернативних форм власності. Ці форми власності повинні не заперечувати, а доповнювати одна одну. Інституціоналізм сповідує принцип необхідності державного втручання в економіку і контролю суспільства над бізнесом. |