Філософська лірика в широкому розумінні – це тематичний клас, що характеризується метафізичністю проблематики, інтересом до глобальних проблем буття, переважанням абстрактного предмета художнього зображення над індивідуальним, рефлексивністю, логіцизмом. У вузькому розумінні термін “філософська лірика” позначає жанр, що склався в середині ХІХ століття й утвердився в 1880-х роках. Філософська лірика, увібравши риси лірики й філософії, синтезувала ліричну суб’єктивність і пошук загальних закономірностей, що визначає і обсяг жанрового змісту, і специфіку його вираження. На ранньому етапі становлення філософська лірика використовує досвід жанрів і форм як філософських (сентенція), так і ліричних (елегія, послання, епіграма), але вони починають обмежувати її, а їхні засоби не відповідати предмету та завданням філософської лірики. Крім того, традиційна жанрова система розхитується. Ці дві передумови призводять до розвитку константних проявів філософської лірики, які наявні в поетичних творах російської літератури періоду романтизму та передсимволізму, – багатофункціональності філософської ремінісценції в структурі твору, поліінформативної значеннєвої структури, подвоєння прагматики, посилення контекстуальних зв’язків і розширення контекстуального поля. Більшість рис, у майбутньому типових для філософської лірики, зумовлені принципами романтичного світобачення та мистецтва. Аналіз віршів поетів-романтиків довів значимість внеску кожного автора в розвиток жанру. Так, В.А.Жуковський, звертаючись до філософської проблематики, розробляє оригінальні теми, мотиви і знаходить органічні форми для їхнього вираження. У поезії П.А.В’яземського філософські роздуми, узагальнення як невід’ємна частина дружніх послань, елегій стають більш незалежними, походять не з поетики жанру, а із своєрідності світогляду поета. У ліриці романтика переважала лейтмотивна будова філософської лірики, яка відігравала вирішальну роль у становленні жанру. Штучний прямолінійний зв’язок ідеї з її зображенням, двоплановість, зміна голосу ліричного “Я”, недоговореність – основа для формування філософської лірики в поезії Є.А.Баратинського. Ф.І.Тютчев розробляє різноманітні види поетичної мініатюри. В основі такої поліваріантності – різні точки зору на світ і людину. Перетворення, услід за Ф.І.Тютчевим, контекстуальності на константний структурний принцип, розробка відкритих композиційних структур з допомогою мінус-тексту, новації у сфері абстрактної лексики – склали стилістичні тенденції, засвоєні й розвинені К.К.Случевським у його філософській ліриці. Передсимволісти, намагаючись виробити новий погляд на світ, зберігають традиційні засоби формування жанру філософської лірики. Вони залучають романтичну топіку для створення значеннєвої структури твору, але трансформують первісне значення романтичних мотивів та образів, пристосовуючи їх до нового світовідчуття. У філософській ліриці О.М.Апухтіна, К.М.Фофанова, К.К.Случевського руйнується антиномічна картина світу романтиків, біполярна структура тексту, що зумовлено напруженими відносинами ліричного “Я” з буттям. Долаючи традиційні способи творення образу, побудови тексту, О.М.Апухтін, К.М.Фофанов і К.К.Случевський не позбавляються умовності та схематизму, зумовленими не тільки їхніми стилістичними тенденціями до розмежування умовного і буквального значення, але й світоглядною установкою – відсторонення “Я” від реальності. Вони активно використовують нові засоби вираження думок і почуттів, удосконалюють особливості форми філософської лірики (зокрема, застосування принципу взаємотлумачення, при якому уточнення і доповнення змісту тексту здійснюється за допомогою розташування віршів у циклі, контрапунктного типу організації тексту, що відображає роздвоєння ліричного “Я”). У творчості К.К.Случевського жанр філософської лірики набуває нового значення. Якщо первісно філософська лірика – це ліричний твір, призначений для розкриття трансцендентної чи трансцендентальної проблематики, то в поезії передсимволіста внутрішнім фактором твору стає не матеріал чи предмет художнього зображення, а саме форма ліричного висловлення, яка відображає спосіб поетичного освоєння дійсності. Це дозволило поетові включити в смисловий діапазон філософської лірики все різноманіття навколишнього світу й емоційної сфери, що раніше було неможливим. У поєднанні смислових елементів філософської лірики К.К.Случевський втілює перехідний принцип дисбалансності, який послідовно проводиться на всіх рівнях ліричної структури й меншою мірою властивий іншим жанрам його поетичної системи. Найбільш виразно він проявлений в суб’єктній сфері філософської лірики, у якій сходяться роздвоєність, багатоголосся й монологічність ліричного суб’єкта. Домінуючими рисами образної структури філософської лірики К.К.Случевського є трансформації традиційних романтичних топосів, розробка образу-концепту, який оформляється через алегорії, метонімії, перифрастичні й порівняльні конструкції. Композиційна своєрідність філософської лірики “вісімдесятника” спирається на традицію розвитку цього жанру. Поет використовує як відкриті, так і закриті структури, лейтмотивність перетворює на принцип взаємовитлумачення, демонструючи посилення ролі контексту, а також удосконалює багатоакцентність композиційної побудови тексту, яка реалізує поліінформативність смислової структури. Специфіка композиції й риси періоду перехідності: контрапунктний принцип організації смислу, мозаїчні конструкції, ефект зворотного читання. Пошук нових форм, експеримент із традиційними жанрами, образами, мотивами, трансформація методів осягнення світу у філософській ліриці поета істотно корегували напрямок еволюції жанру філософської лірики: К.К.Случевський актуалізує дослідження, рефлексію в ліриці, яким підпорядковані і почуття, і думка. Попри все він спромігся створити зразки філософської лірики, не обмеженої пріоритетністю ідеї. У філософській ліриці К.К.Случевський не лише синтезував відкриття романтиків, але й підготував основу для поетичних експериментів символістів. |