Анотація до роботи:

Черноіваненко А. Д. Фактура у виявленні виражальних властивостей баянної музики. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.03. – Музичне мистецтво. – Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського, Київ, 2001.

Дисертація присвячена дослідженню академічного баянного мистецтва в аспекті спеціальної баянної речовості музичної фактури, що віддзеркалює тембральність мислення музики ХХ століття, пов’язаного з фактурною унікальністю інструментів та голосів. Створена концепція баянної специфіки «неперекладуваних» фактурних формул в художньому процесі фактуроутворення. Висувається твердження про фактурну унікальність сучасного концертного баяна. Запропонована диференціація історичного розвитку баянної академічної музики за фактурною ознакою, що відтворює загальну музично-історичну періодизацію за стилями-архетипами, відзначеними фактурними відмінностями («академічна універсальність» та «нова універсальність»). Розглядається баянна “експансія у джазі” як творчий прецедент для композиторів та виконавців. Виконавська активність баяніста постає у єдності володіння витонченою музично-фактурною технікою та фактурою акторського тіла, міміки, жесту, що створює унікальну фігуру інструментального театру ХХ століття.

Сучасне баянне мистецтво органічно вписується у “новий синтез” експериментальних форм художньої творчості другої половини ХХ століття і, одночасно, вміщує внутрішню спорідненість з духовністю пракультури, явно відроджуваною напередодні ХХІ століття, що викликано історичним збігом абсурдистського етапу художнього розвитку світового мистецтва з “ривком академізації” баяна та складає суттєву перспективу подальшої еволюції інструмента.

У Висновках дослідження підводяться підсумки аналізові історичних шляхів розвитку художньо-стилістичних етапів баянної творчості, розглядові композицій різної історично-стильової належності академічної баянної культури та індивідуально-композиторських вад в аспекті нарощування фактурної значущості баянного мистецтва і суттєвості баянної речовості.

Баянна фактура як засіб самовираження у мистецтві складає відмітний феномен ХХ століття та утворює продовження низки фактурно-тембрових емансипацій у постромантичному мистецтві.

Мистецькі спостереження свідчать, що баянна фактура містить два протиспрямованих комплекси, які пов’язані з втіленням художніх архетипів у музиці: а) відбиток загальномузичних архетипів (академізація-універсалізація баянної творчості 1930—1950-х років); б) суміщення загальномузичної типології з конкретикою баянної речовості («нова універсалізація» 1960—1990-х років).

Складний комплекс «нової універсалізації» баянного мистецтва виступає як втілення відцентрових та доцентрових сил баянної речовості вираження, в тому числі, в «баянному джазі» з поверненням на новому рівні до популярної сфери, але з вміщенням самодостатнього художнього ефекту відтворення ансамлево-джазових якостей звучання. Вироблення чуйної реактивності на джазовий комплекс створює стилістичний діапазон, об’ємність агогічно-ритмічної чуйності, запліднюючих професійне мистецтво баяністів перспективами взаємодій і зв’язків, що формують нові шляхи творчості.

Очевидним є абсурдистський комплекс співвідношення пропорцій баяна та пластики людського тіла, що створює унікальну фігуру інструментального театру ХХ століття, концентрує «умоглядну символіку» нової театральності музичного «театру удавання», в якому художньо «відбитим світлом» діє міметичне співпереживання. Виконавська активність баяніста постає у єдності володіння витонченою музично-фактурною технікою і фактурою акторського тіла, міміки, жесту; відкриває виняткові можливості для творчості неабияких артистів та перспективи розвитку баянної композиторської діяльності.

Зазначається узагальненість баянної фактурної якості, яка постає у функції архетипу музичного вираження — в межах даного роду творчості: гетерофонно-гармонічне мислення, що знаменує безкрайність музичного смислу, осяганного у сприйнятті людської тілесної пластики.

Унікальність вітчизняного мистецтва, культурні накопичення, коріння яких знаходимо в християнській Візантії і різноманітність аспектів трактування органів-гармонік в Україні-Росії, складає національний здобуток народу, країни. Ці надбання втілюються в індивідуальному художньому потенціалі артиста-віртуоза і композитора, що працює з ним. Зсунення кордонів просторовості музичного мислення виводить духовний потенціал музики на новий рівень універсальності. Якщо скористуватися градаціями людської плотськості, душевності, Духовності, які набули музикознавчого осмислення у працях В. Медушевського, то саме вітчизняне баянне виконавство здійснює той «прорив» від душі до Духу Музики, в якому не індивідуальне свавілля відчуваючої душі, але поліфонно-соборне прагнення до Неосяжного втілює динаміку сходження мистецтва у новій якості «одухотворення» його музикою і проникнення Духу в неї.

Публікації автора:

1. Черноіваненко А. Д. Про втілення виражальних особливостей джазу в музиці для баяна // Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Музичне виконавство. – Вип. 3. – Київ, НМАУ, 1999. – С. 95-109.

2. Черноіваненко А. Д. Образно-драматургічна роль фактури в музиці для баяна другої половини ХХ століття // Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Музичне виконавство. Кн. четверта. – Вип. 5. – Київ, НМАУ, 1999. – С.146-156.

3. Черноіваненко А. Д. Історичні та документально-образні матеріали у творах для баяна та у виконавській творчості баяністів // Музичне мистецтво і культура. – Вип.1. – Одеса: Астропринт, 2000. – С. 388-397.

4. Черноіваненко А. Д. Фактура у визначенні речовості в баянному мистецтві композиторської і виконавської творчості // Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Музичне виконавство. Кн. шоста. – Вип. 14. – Київ, НМАУ, 2000. – С.199-207

5. Черноіваненко А. Д. Інструментальна музика: проблема театралізації виконавства // Україна на порозі ІІІ тисячоліття: духовність і художньо-естетична культура: Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників. – Т.14. – К.: Науково-дослідний інститут “Проблеми людини”, 1999. – С. 463-472.