1. Еволюційні закономірності у всесвіті є предметом фундаментальних досліджень, результати яких асимілюються та впроваджуються у містобудівні знання. Вони складаються з "зовнішньої" (міждисциплінарної) частини та "власної" (професійної). Визначено збільшення впливу “зовнішніх” – загальнонаукових методів на містобудівну діяльність у вигляді історичної зміни парадигм: ідеологічної, функціональної, системної, екологічної, культурологічної. 2. Проявами еволюційних тенденцій у регіональному розвитку є: феномен просторової урбанізації (утворення міських урбанізованих зон, міських агломерацій, мегаполісів); екологічна небезпека людству, яка катастрофічно посилюється внаслідок небезпечних для природи проявів урбанізації та індустріалізації на території країн і континентів; екологізація наук з метою забезпечення сталого розвитку міст та регіонів з урахуванням потреб наступних поколінь, зокрема засобами державної регіональної політики та регіонального планування; посилення значення планувального регулювання розвитку територій, законодавчих та правових засад регіонального планування. 3. В результаті аналізу зарубіжного досвіду територіального планування визначена еволюція таких організаційних форм просторової інтеграції європейських країн: з 50-х років ХХ століття країни інтеграційна діяльність ЄС визначилася у документах та узгодженнях започаткованих Радою Європи (РЄ), Європейським парламентом та Європейською комісією; еволюція організаційних форм співпраці європейських країн простежується в процесі утворення зон вільної торгівлі; митних союзів; спільних ринків; економічних союзів ("Європа країн" перетворюється на "Європу регіонів" внаслідок їх сумісного розвитку); з метою впорядкування просторової урбанізації країн Західної Європи розроблялися альтернативні планувальні концепції (на основі тенденцій нерівномірної просторової урбанізації запропонована організація "міських коридорів", а для обмеження урбанізаційних процесів пропонується утворення міських регіонів із збереженням їх самобутності); в економічно розвинутих країнах удосконалюється методологія територіального планування, а у країнах з перехідною економікою з’являються нові політичні та соціально-економічні стимули територіального розвитку, який планується із врахуванням попереднього досвіду. 4. Аналіз досвіду територіального планування України дає підстави для визначення еволюційних тенденцій у таких напрямах: регіоналізації країни в результаті: політичних та адміністративно-територіальних перетворень; різноманітності природного ландшафту; етнічних територіальних розбіжностей; закономірностей розвитку мережі міських поселень та формування їх територіальних систем; історичній зміні державних кордонів та адміністративно-територіальної структури, що визначилося у перетворенні губерній (1917 – 1923 рр.), створенні округів (1925 – 1928 рр.), розвитку областей та районів (1932 – 1974 рр.), створенні нових областей (1932 – 1939 рр.); формуванні систем розселення населення в результаті регіональних особливостей за природно-кліматичними і етнічними ознаками, підвищення кількості міського населення у другій половині минулого століття (з 1950 до 1990 рр.), збільшенням кількості центральних системоутворюючих міст (більше 50 тис. чол.) та територіальної їх концентрації; еволюції наукових засад розселення населення: 1920 – 1930 рр. ХХ століття – найбільше значення надавалося ідеологічним та політичним аспектам; 1940 – 1970 рр. – залежність просторових форм розселення від розміщення продуктивних сил; з 1970 р. системний підхід до організації розселення. 5. Визначені головні завдання реформування регіонального планування в нових соціально-економічних умовах України: реалізація документів державного значення, які є новим етапом методології регіонального планування ("Концепція нової державної регіональної політики України", "Генеральна схема планування території України на 2020 р."); розробка програми планувальної інтеграції територіальних структур країн Східної Європи з врахуванням макроландшафтних зон (узбережжя Балтійського та Чорного морів, Карпатський Єврорегіон), міжнародних комунікаційних коридорів та транскордонних регіонів. 6. Визначена еволюція типології регіонів (від функціональних ознак до структурно-планувальних) та їх актуальні різновиди, що формуються за принципами державної необхідності та планувальної адаптації до особливих природних умов. На цій методологічній основі розроблені пропозиції щодо: організації планувальної структури столичних регіонів як великих міських агломерацій з особливими адміністративно-господарчими функціями; розвитку транспортних (комунікаційних) та транскордонних регіонів, який обумовлений геополітичним положенням України та міждержавними інтеграційними процесами (на основі принципів міждержавної додатковості територій та біполярності їх планувальної структури); розвитку прибережних регіонів (приморських та прирічкових), який визначається утворенням поліфункціональних портово-господарчих комплексів, формуванням лінійних багатоцентрових міських агломерацій і мегаполісів; планування регіонів з корисними копалинами (модернізація добувних галузей промисловості; стимулювання соціально-економічного територіального розвитку; рекультивації промислових зон, відтворення та збагачення природного ландшафту в системі екологічного каркаса території). 7. Запропонована стратегія удосконалення системи управління територіальним розвитком, яка містить пропозиції в таких напрямах: для розвитку законодавчої бази регіонального планування пропонується прийняти містобудівний кодекс України, створити центральний урядовий орган територіальної організації, а також Координаційну раду з проблем соціально-економічного та просторового планування; розробити пропозиції щодо удосконалення адміністративно-територіального устрою країни та ведення моніторингу реалізації Генеральної схеми планування території України; надати більш широкі повноваження органам архітектури та містобудування на місцевому рівні; для інформаційного забезпечення регіонального планування слід впроваджувати програмно-технічні комплекси на базі комп’ютерних технологій з використанням космічних знімків, реєстри державного земельного кадастру в автоматизованому режимі, автоматизовані банки даних, які фіксують еволюційні зміни; для кадрового забезпечення регіонального планування необхідна цілеспрямована підготовка фахівців з даної спеціалізації у вищих навчальних закладах з архітектурною освітою з організацією в них навчально-науково-виробничих комплексів. 8. Визначені такі заходи для удосконалення методології регіонального планування: впровадження порівняльної типології регіонів з використанням ієрархії регіональної структури, моделей еволюційних змін у регіонах, економічне рейтингове ранжування регіонів та їх групування за ознаками структурно-планувальної подібності; удосконалення організаційної структури містобудівного проектування (в системі: замовник – проектант – контролююча інстанція – споживачі проектної продукції) з врахуванням планувальних особливостей транскордонних регіонів; міських агломерацій (з впровадженням методик регіонального та міського проектування); недостатньо розвинутих регіонів (з впровадженням методів адресного стимулювання розвитку, "вирівнювання розвитку", "конкуренції", "підтримки розвитку"). Наукові висновки роботи в сукупності створюють новий напрям теорії архітектури і зокрема методології містобудування, який характеризується єдністю історичних та галузевих знань щодо предметів та об’єктів дослідження. Науковим підґрунтям запропонованого напряму є загальна еволюційна теорія з врахуванням особливостей історичного розвитку містобудівних об’єктів та професійних знань. Впровадження наукових висновків роботи в містобудівну практику буде сприяти прийняттю більш обґрунтованих проектно-планувальних рішень та їх ефективній реалізації. |