Підсумовуючи результати проведеного дослідження, дисертант робить наступні висновки: 1. Театральний простір є однією з найбільш репрезентативних систем культури, в якій відображаються не тільки специфічні риси культурної доби, але й соціокультурна архітектоніка суспільства. 2. Вивчення феномену театрального простору є частиною загальногуманітарної проблеми дослідження простору художнього. 3. Висловлюючись за ту чи іншу просторову модель, театр відносить себе до певного типу культури, і це дає змогу розглядати його як діагностичний механізм суспільства. 4. Театральний простір неможливо розглядати без усвідомлення, з одного боку, філософсько-фізичного розуміння простору, а з іншого – поза категорією простору художнього. Специфіка театрального простору полягає в безпрецедентному поєднанні двох систем – простору фізичного (місця) та простору художнього. 5. Кожна національна культура має особливі стосунки з простором і часом, вербальним і візуальним у мистецтві. Український архетип простору зафіксовано в пратеатральній (ритуал) та ранній театральній культурі, відображення чого ми знаходимо в матеріалах археологічних та етнографічних досліджень. 6. На матеріалі театру корифеїв можна спостерігати за механізмом того, як театральна практика перебрала на себе роль «агента» формування суспільної свідомості. Вербальна складова театру (драматургія) знаходилась у рамках жорстких цензурних обмежень, національний театр почав активно працювати з позавербальними системами. Це дозволило театру відпрацювати та закріпити у свідомості суспільства національну картину світу та активно сприяти процесу національної самоідентифікації, який був актуальною соціокультурною метою. 7. «Молодий театр» та український художній авангард складають єдиний проект, на меті якого була реформація української художньої культури та створення сучасної лексики українського мистецтва. Співпраця Леся Курбаса з митцями авангардових кіл (Михайлом Бойчуком, Анатолем Петрицьким) дозволила в дуже стислий термін та в досить екстремальних політичних умовах зробити прорив в освоєнні українськими акторами умовного середовища, роботі в системі символічного театру, засвоєнні прийомів ритмопластичної взаємодії між «живою» та «неживою» сценічними матеріями. 8. Історія просторових концепцій театру Леся Курбаса та Вадима Меллера вписана в широкий контекст становлення та розвитку світового експресіонізму, який, згідно з багатьма ознаками, є не стільки мистецьким стилем, скільки потужним світоглядним ресурсом, до якого «підключилося» європейське мистецтво. Лесь Курбас та його театр послідовно відпрацьовували експресіоністичну модель театрального простору – від перших мінімалістичних та формотворчих спроб конструктивістського театру до феєрії театральних технологій та прийомів «експресивного реалізму». |