Дослідивши багатостороннє співробітництво пострадянських держав, його еволюцію, форми, методи і основні напрямки, автор дійшов наступних висновків. Під впливом сучасних тенденцій розвитку міжнародних відносин відбувається розмивання пострадянського простору на окремі субрегіональні комплекси, які поступово набувають системних рис. Формування цих підсистем міжнародних відносин – прикаспійської, чорноморської, центральноазійської, на південному Кавказі – визначає серед іншого і створення субрегіональних структур співробітництва. Розширення сфер дії цих структур за географічні межі регіонів і призводить до появи міжрегіонального (трансрегіонального) співробітництва. Багатостороннє співробітництво пострадянських держав має ті самі проблеми та недоліки, що і подібні структури в інших регіонах світу – надмірна бюрократизація, розмивання сфери дії та компетенції, дублювання учасників та надмірна кількість напрямків співробітництва, призводять до зниження ефективності такої співпраці. Разом з тим, для малих та середніх держав, до яких належить і більшість пострадянських держав, багатосторонні структури є реальною можливістю вплинути на процес прийняття рішень на міжнародній арені. При аналізі впливу тенденцій глобалізації та регіоналізації на розвиток багатосторонньої співпраці нових незалежних держав, доречним є виокремлення категорій регіоналізації та регіоналізму, які детермінуються в залежності від рівня розвитку та насиченості інтеграційних процесів. На пострадянському просторі переважно відбувається процес регіоналізму, який є інституційно-правовим явищем, в основі якого лежать, в першу чергу, політичні мотиви. Факторами внутрішнього характеру, які спонукали до розвитку багатостороннього співробітництва нових незалежних держав, є історичний, економічний, політичний, безпековий, етнічний та соціально-демографічний. Ці чинники створюють передумови та середовище для створення інституцій багатосторонньої співпраці. Деякі з цих чинників мають подвійний характер впливу. Значення окремих факторів співпраці еволюціонує (економічні, культурно – історичні чинники), проте їх сутнісні характеристики не змінюються. Значну роль у розвитку багатостороннього співробітництва відіграє політичний чинник: інтеграційні процеси вимагають політичної волі урядів, проте, в багатьох випадках, політична вмотивованість переважає економічні зиски від реальної економічної інтеграції. Окрім того, наявність конфліктів на території майже усіх учасників СНД визначає необхідність пошуків авторитетних посередників для їх врегулювання, а також забезпечує можливість налагодження зв’язків між конфліктуючими сторонами. До чинників зовнішнього характеру, що вплинули на створення регіональних структур в пострадянському регіоні можна віднести: комплекс проблем, пов’язаний із розпадом СРСР і попередньої системи міжнародних відносин, необхідність міжнародно-правового врегулювання відносин між новими незалежними державами; виникнення вакууму і пошук механізмів забезпечення стабільності і безпеки; діяльність провідних акторів міжнародних відносин глобального та регіонального рівня. Саме внутрішньо регіональні чинники є визначальними для розвитку багатостороннього співробітництва пострадянських республік більшою мірою, аніж діяльність позарегіональних та світових лідерів. Нові незалежні держави по різному сприймають необхідність співробітництва, віддаючи перевагу тим чи іншим моделям співробітництва – інтеграційній чи міжурядового співробітництва. Перша модель реалізується Росією та її союзниками, яка нагадує інтеграційну модель Європейського Союзу, проте без урахування історичного досвіду останнього. Значна кількість інтеграційних проектів з однаковим складом учасників та завданнями і спричинили тенденцію до інкорпорації деяких міждержавних утворень. Серед країн, що інтегруються, наявні країни з різним рівнем економічного розвитку, що ускладнює та перешкоджає ефективній взаємодії. Інтеграційні проекти реалізуються здебільшого у форматі економічного співробітництва, проте є проекти і політичного характеру – Союзна держава Росії та Білорусії, яка діє на двосторонній основі, проте має перспективи до розширення складу учасників. В цілому, Росія є системоутворюючою державою для багатостороннього співробітництва держав пострадянського простору, виступаючи ініціатором і джерелом фінансування більшості інтеграційних проектів, а також у системі військового співробітництва. У той же час, Азербайджан, Грузія, Молдова та Україна намагаються дистанціюватись від російського впливу, тому обережно ставляться до участі у діяльності міжнародних структур у складі нових незалежних держав. Щодо визначеності української політики в регіоні загалом помітним залишається її фрагментованість та акцентування на окремих аспектах і формах співробітництва. Україна дотримується проголошеного 1991 р. небажання брати участь у структурах з наднаціональними повноваженнями, що зумовило обмеженість її участі в СНД та пріоритет розбудови двосторонніх відносин з новими незалежними державами. Реалізовуючи прагнення до регіонального лідерства, Україна активно долучилась до створення ГУАМ, де саме від її позиції більшою мірою, залежить рівень розвитку об’єднання. Співдружність Незалежних Держав стала історично першою структурою багатостороннього співробітництва держав пострадянського простору, основи її функціонування закладались у момент здобуття власної державності всіма пострадянськими державами та обґрунтовувалась необхідністю створення норм і принципів співіснування колишніх радянських республік. Намагаючись надати нового імпульсу цій структурі, країни-учасниці трансформували її цілі та призначення, визначили її інтеграційний характер. Невідповідність заявлених у статуті цілей реальним прагненням цих держав спричинили кризу в її діяльності. Різні держави по різному сприймають участь у процесах співробітництва, тому відбувається поступове розшарування, що відображається у концепції різношвидкісної інтеграції, яка заклала підґрунтя для створення інших міжнародних об’єднань. Отже, зв’язок між процесом еволюції СНД та створенням субрегіональних структур співробітництва має причинно-наслідковий характер. Стагнація у розвитку співробітництва в рамках Співдружності призводить до втрати інтересу до неї з боку держав-учасниць, перетворення на формалізований консультативний форум. Найпоширенішою формою розвитку співробітництва в економічній сфері стало створення зон вільної торгівлі, що проголошено в усіх проектах регіональної кооперації. Зона вільної торгівлі є початковим етапом інтеграції, проте на відміну від наступних стадій, не передбачає створення наднаціональних регулюючих органів. Це приваблює усі пострадянські держави, що усвідомлюють переваги від розвитку економічного співробітництва. На практиці виявилось, що країни не здатні реалізувати всі ці домовленості у повному обсязі через позицію окремих сторін та прагнення захистити власні економічні інтереси. Поступово набула поширення ідея створення спільних економічних просторів (ОЦАС, ЄврАзЕС, ЄЕП тощо). Однакові цілі та склад учасників обумовили інкорпорацію ОЦАС до ЄврАзЕС.. Еволюція категорії безпеки призвела до того, що цей напрям співпраці присутній у діяльності всіх без винятку багатосторонніх структур співробітництва пострадянських держав, що ускладнює спроби класифікації форм багатосторонньої співпраці нових незалежних держав. Так у регіоні наявні багатосторонні структури економічного співробітництва – ЄврАзЕС, ЄЕП, ОЦАС; політичного спрямування –насамперед, Союзна держава Росії та Білорусії; безпекового характеру – ОДКБ, а також організації змішаної компетенції – СНД, ОДЕР-ГУАМ. При цьому, через заплутаність системи відносин між учасниками цих організацій, одним з найслабших місць у їх функціонуванні є оперативна діяльність та реагування на різного роду загрози. До сфери безпеки належать також чисельні ініціативи по створенню антитерористичних центрів, що майже паралельно були запропоновані в СНД, ОЦАС, ЄврАзЕС і ГУАМ. Співробітництво пострадянських держав у політичній площині на багатосторонньому рівні здійснюється на різних рівнях, формах і напрямах, насамперед, через координацію позицій держав на міжнародній арені, яка заявлена як одне із завдань співробітництва в установчих документах майже всіх організацій даного простру, проте на практиці, подібне співробітництво відбувається лише на субрегіональному рівні з окремих питань міжнародного розвитку. В основу прийняття рішень більшості структур багатостороннього співробітництва пострадянських держав покладено міжурядовий підхід. Це зумовлено становленням і розвитком державотворчих процесів у нових незалежних державах. Разом з тим, зацікавлення у ефективній реалізації інтеграційних проектів має призвести до посилення тих механізмів прийняття рішень, які ґрунтуються на наднаціональному підході чи врахуванні фінансових внесків тієї чи іншої держави. Створення наднаціональних структур має наслідком запровадження рішень з обов’язковим їх виконанням різнонаціональними сторонами, що викликає певну занепокоєність серед урядів нових незалежних держав. Узалежнення процедур прийняття рішень від фінансових внесків держав-учасниць призводять до легітимізації монопольного впливу найпотужніших держав об’єднання, де діє цей механізм прийняття рішень (наприклад, ЄврАзЕС). З іншого боку відсутність обов’язкового характеру рішень є однією з найбільших вад у функціонуванні організацій пострадянських держав, що зменшує рівень їх ефективності. В цілому можна очікувати, що одним з найпоширеніших методів багатосторонньої дипломатії пострадянських держав залишатимуться саміти голів держав, як формальні, так і неформальні. Співдружність Незалежних Держав трансформується у консультативний форум, поступово зосереджуючись на питаннях гуманітарної, соціальної, культурної, правової та освітньої взаємодії. Євразійське економічне співтовариство і Організація договору про колективну безпеку становитимуть основу взаємодії РФ з її союзниками. Проект Єдиного економічного простору Росії, Білорусії, Казахстану та України нині не має перспектив для реалізації, проте періодично використовуватиметься тими чи іншими політичними силами всередині цих держав. Розвиток ОДЕР-ГУАМ значною мірою залежатиме від позицій її учасників, а також відносин по лінії США – Європа - Росія. У контексті зовнішньої політики України актуальним залишається питання вдосконалення і модернізації її стратегії стосовно основних напрямків, форм та методів співробітництва з державами пострадянського простору із урахуванням курсу на інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур. |
