У дисертацiп наведене теоретичне узагальнення i нове вирiшення етнiчно iсторiп Криму у ранньому залiзному вiцi. Встановлено, що наприкінці епохи бронзи – на початку раннього залізного віку сталася диференціація племен, що жили в Криму. Частина їх розселилася в степу і перейшла до кочового способу життя, інша частина сконцентрувалася у передгір'ях. У передгір'ях у VIII ст. до н. е. сформувалася кизил-кобинська культура, залишена народом, який стародавні греки іменували таврами. Жителі передгір'їв підтримували зв'язки з нечисленними на той час степовиками. У другій половині VII ст. до н. е. степовий Крим стає місцем кочівок скіфів. У VI ст. до н. е. їх нечисленні контингенти долинами річок проникають у передгір'я. Там вони постійно контактують з таврськими племенами, внаслiдок чого формуються групи людей, культура яких поєднує скіфські і кизил-кобинські елементи. В VI— V ст. до н. е. кримські передгір'я були щільно заселені таврами. Цей регіон був ядром етносу, звiдки таври мігрували у різних напрямках. Найпотужніший міграційний потік був спрямований на південь — до незаселеного Головного пасма Кримських гір і Південного берега Криму. Археологічно культура південнобережних і гірськокримських таврів представлена численними могильниками, що складаються з кам'яних ящиків. Формуються дві субетнічні групи, відповіднi двом господарсько-культурним типам. У кінці VI або на початку V ст. до н. е. частина таврів переселяється з передгір'їв на Азовське узбережжя Керченського півострова, де вони проживають до I ст. до н. е. Встановлено, що з часу заснування у VI ст. до н. е. античних міст на західному березі Боспору Кіммерійського таври були серед їх жителів. Така ж картина спостерігалась на західному узбережжі Криму, в заснованій у V ст. до н. е. Керкінітіді. Таврські племена, які населяли в VI—V ст. до н. е. гори і передгір'я, відрізнялися від інших причорноморських варварів крайньою замкненістю у відношеннi до населення античних міст. Зі скіфами кримського степу таври підтримували постійні стосунки (найчастіше у виглядi торгового обміну) завдяки чому до таврів потрапляли скіфські зброя і кінська збруя, а до скіфів — кизил-кобинська лощена кераміка з врізним орнаментом. У V ст. до н. е. степовий Крим став місцем постійних кочівок племен, які входили до об’єднання, названого Геродотом (Her. IV, 20) “царськими” скіфами. Поховання їхніх вождів відкриті в передгірному і Північно-Західному Криму, а також на Керченському півострові. Скіфи вступали в різноманітні відносини з античними греками як на заході, так і на сході півострова. До V ст. до н. е. відноситься початок процесу седентаризації скіфів, відміченого на кордонах Боспорського царства. У IV ст. до н. е., в період розквіту Скіфії, племінна диференціація вже більш помітна, ніж в попередній час. Кримські скіфи за деякими важливими особливостями поховального обряду, відрізнялися від кочовиків, що жили в степах на північ від Перекопу. Північна частина півострова являла собою зону з нестабільним населенням, яке періодично проникало туди з причорноморських степів. Локальний варіант скіфської культури створили племена, котрі кочували на межі степів і передгір'їв. Вони, очевидно, усвідомлювали свою відмінність від сусідів, які займали територію на північ від них. Особлива етнографічна група скіфів проживала на Боспорі. Про загальнопівнічнопричорноморську кризу III ст. до н. е. свідчить, зокрема, майже повне припинення практики здійснення підкурганних поховань в степовому Криму і зникнення кизил-кобинської культури в передгір'ях. Цей період майже не знайшов відображення ні в писемних, ні в археологічних джерелах. В III ст. до н. е., ймовірно, значно зменшилась чисельність і зросла рухомість населення. Цей час, коли скіфи стали осідати в Центральному Криму, створюючи передумови формування пізньоскіфської культури можна назвати перехідним. В II ст. до н. е. скіфи заселяють передгірний, а також відвойований у греків Північно-Західний Крим. Консолідації розрізнених раніше племен сприяло включення їх до єдиної держави. Автори декрету на честь Діофанта іменували її Скіфією. З нащадків кочових скіфів сформувався етнос, який всі джерела називають скіфами, а сучасні автори — пізніми скіфами, щоб відрізнити їх від кочовиків, що панували в північнопричорноморських степах у VII—IV ст. до н. е. Вони створили своєрідну пізньоскіфську культуру, відому завдяки розкопкам багатьох поселень та могильників. Незважаючи на одноманiтнicть культури і на усвідомлення пізніми скіфами своєї єдності, аналіз писемних джерел дозволяє зробити висновок, що вони поділялися на племена. Крім скіфів, в столиці пізньоскіфської держави жили греки. Таври займали компактну територію неподалік від Херсонесу. Вони також проживали серед скіфів в поселеннях Центрального Криму. Сармати, зокрема, роксолани, протягом II ст. до н. е. не раз робили набіги на Кримський півострів. Після закінчення воєнних дій вони йшли на північ, але під час Діофантових воєн деякi з них залишились в Криму. На початку I ст. н. е. археологiчнi данi фiксують з’явлення сарматiв на пiзньоскiфських поселеннях, у другій половині століття вони вже повсюдно проживали серед пізніх скіфів. У передгір'ях з'являються невеликі сарматські могильники, що демонструють зміни укладу життя сарматів — перехід до перекочувань по замкненому маршруту невеликої вiдстанi. Наприкінці I – на початку II ст. н. е., велике пересування сарматських племен, охопивши все Північне Причорномор'я, певно призвело до скорочення пізньоскіфського ареалу. Пізні скіфи залишили Північно-Західний Крим i сконцентрувались в передгір'ях. На цей час завершився процес асиміляції таврів пізніми скіфами. У II ст. н. е., в зв'язку з перманентним притоком сарматів у передгір'я, відбувається їх інтеграція зі скіфами в межах пізньоскіфських поселень. Сармати жили не лише серед пізніх скіфів, а й окремо, причому різні їх групи вiдокремились залежно від впливу на них пізньоскіфської культури. В особливих географічних умовах передгір'їв та завдяки постійним контактам зі скіфами матеріальна і духовна культура сарматів дещо трансформується порівняно з культурою їх степових одноплемінників, які ведуть кочовий спосіб життя. У першій половині III ст. н. е. в кримських передгір'ях, поряд зі скіфами і сарматами, з'явилися нові учасники етнічних процесів. Це були перші представники германських племен та алани, які переселилися до Криму з Північного Кавказу. Істотні етнічні трансформації сталися у Криму у середині III ст. н. е. Готи та їх союзники розгромили всі пізньоскіфські поселення. Останніх їх мешканців було розігнано. Скіфи перестали існувати як етнос. Водночас, було знищено або витіснено за межі передгірного Криму багато сарматських громад. Однак деякі колективи сарматів, зокрема ті, що не підтримували тісних контактів з пізніми скіфами, вціліли і продовжували жити в долинах кримських рік. На початку другої половини III ст. н. е. на Південному березі і в Південно-Західному Криму поселилися германці. У передгір'ях жили сармати, чисельність яких зменшилася порівняно з попереднім періодом. З кінця III ст. н. е. в передгірному Криму фіксується приток північнокавказьких аланів, які пройшли, очевидно, Боспором. В IV ст. н. е. їх кількість значно зросла. Процес активної консолідації аланів і сарматів упродовж IV ст. н. е., певно, так і не завершився. Наприкінці IV або на початку V ст. н. е. вони переселилися на нові місця, ймовірно, у зв'язку з нашестям на Кримський півострів гунів. В V ст. н. е. за участю аланів і готів формувалася середньовічна кримська народність. В степах кочували гуни. Почалася нова епоха — епоха Великого переселення народів. |