1. Трансформація класичного ідеалу раціональності (втрата самоочевидності мета-оповідей цивілізації Заходу, заперечення абсолютизації відносин між суб’єктом і об’єктом, обґрунтування людиновимірності будь-якого типу знання (навіть природничого)) реструктурує предметне поле естетики (вона припиняє бути частиною гносеологічної теорії, культивує власну норму самоздійснення, обґрунтовує самодостатність художньої моделі реальності, стає стратегією міждисциплінарних досліджень). Формуються перспективи подальшого руху досліджень за межами проблематики класичної естетики та мистецтвознавства, залучаючи проблеми онтології та філософської антропології, що значно розширює усталені межі естетичного знання. 2. Філософський аналіз трансценденцій естетичного (виникнення художнього, автономізація художнього в інституалізовану сферу культури, релятивізація меж культурних форм (зокрема художнього поля) під приматом естетичного) в трансформаціях культури виявив логічну необхідність проблематизації естетичного досвіду та обґрунтування його онтологічного статусу. Вирішення даної проблеми дозволило прояснити дедукцію не лише естетичних здібностей, але й принципи організації структури людських здібностей взагалі, роль опосередкування форм культури, зокрема мистецтва, у ґенезі чуттєвої природи людини. 3. В межах новоєвропейського культу розуму самообґрунтування суб’єкта обертається редукцією людини. Subjectum постулює себе як такий, що передує буттю, виривається з укоріненої у бутті традиції та стає носієм пізнавальних здібностей, чистим cogito. З одного боку, це призводить до тематизації досвіду в межах теорії пізнання, де останній тлумачиться як спосіб поєднання відчуттів, що є способом репрезентації реальності. Достовірність емпірії стає головним об’єктом віри класичного раціоналізму. Тим самим, суб’єкт самозасвідчує себе. З іншого боку, неможливість обґрунтування всезагальності зв’язку досвіду призводить до спростування наукового статусу природничого знання, а, отже, виводить на новий рівень розуміння науки про людину (оскільки людський досвід є культурним продуктом, а тому може бути осягнутий людиною). Зокрема, естетика як теорія чуттєвого пізнання набуває власне предметне поле. Тому дискурс класичного раціоналізму стає тим філософським тлом, на якому вперше зустрічаються проблеми естетичного та досвіду. Проте, в даному ракурсі вони ще амбівалентні, оскільки розум залишається ще домінуючим регулятивом продукування культурних форм. Але навіть логоцентрична редукція досвіду дозволяє виявити його взаємозв’язок з принципом доцільності як умовою організації досвіду та мотивом його пізнання (що знов актуалізує естетичний аргумент насолоди як рушійної сили пізнання). Психологізація пізнавального процесу та суб’єктивізація умов здійснення досвіду відкривають трансцендентальні перспективи його розуміння. 4. Трансценденталізм І. Канта дозволяє переосмислити опозицію раціоналізму й емпіризму щодо поняття «досвід». Форма організації досвіду виводиться за межі афектації зовнішнього світу і набуває предикатів всезагальності та необхідності, завдяки приналежності до спонтанної природи розсудку. За межами його дії, тобто за межами емпіричного досвіду, мислення потрапляє в сферу трансцендентальної діалектики. Така зміна диспозиції є інновацією фундатора німецького ідеалізму, який пов’язав проблему видимості не з оманливістю відчуттів, а з областю трансцендентного. Принцип доцільності, оскільки він ще залишається для Канта в межах теорії пізнання, не дозволяє обґрунтувати у «Критиці чистого розуму» абсолютну єдність досвіду. Отже, розум в трансцендентальній логіці залишається засобом організації розсудкової діяльності, а не досвіду в цілому. «Шахрайська іронія розуму» (термін Й. Гете для позначення виходу розуму за межі досвіду) дозволяє Канту говорити про гіпотетичну настанову «нібито» (аls ob). Цей принцип за аналогією відкриває естетичну перспективу розуміння досвіду, як «нібито» він був організований за певними цілями. Трансцендентальний підхід претендував на виявлення апріорних засад естетичної сфери, яка дозволяє віднайти перехід між цариною природи (де поняття підкорене предмету) та цариною свободи (де предмет залишається підкорений поняттю). Проте, третя «Критика» не досягла поставленої перед нею мети, отже, неможливо було обґрунтувати всезагальність естетичного досвіду на засадах кантівського апріорізму (це приводить до подальшої раціоналізації досвіду у абсолютному ідеалізмі Г. Гегеля, для якого феноменологія Духу стає наукою про досвід свідомості). 5. Досвід свідомості стає перехідним моментом до формування проблемного поля герменевтики досвіду. Дільтей, продовжуючи думку про внутрішню природу досвіду як цілісного переживання світу людиною, відходить від раціоналістичної парадигми і обґрунтовує естетичні параметри доцільності у принципі єдності досвіду як здійсненні повноти життя, що породжує настанови психологізму у тлумаченні естетичного досвіду. Зворотня позиція натуралізму (згідно з якою естетичний досвід є функцією сприйняття витворів мистецтва, що призводило до тавтології у експлікації естетичного досвіду, але мало позитивним наслідком розширення предметного поля естетики) формується в аналітичній естетиці. Критика крайнощів психологізму та натуралізму у розумінні досвіду, зокрема естетичного, є здобутком феноменологічної філософії, що дозволяє їй перейти від дескрипції даної проблеми як функції свідомості до опису в термінах тіла. 6. Проведене дослідження демонструє, що розуміння природи досвіду можливе лише при розумінні діяльнісної сутності людини. Остання проявляється не лише у предметному перетворенні світу, у перетворенні суто природи, але й створенні людиною власної природи. Її конструювання як здійснення людиною «шляху до самої себе» постає як досвідченість (культивування власних здатностей людини, тобто можливість закріпитися у цьому світі, переробити його порядок згідно з власною метою). Опосередкування горизонту можливостей людини культурними центрами легітимації призводить до перетворення здатностей на здібності. Таким чином, досвід стає «суб’єктивною міцністю людини» (В. Іванов). Відносна самостійність здібностей в культуроґенезі створює ілюзію їхньої природності, позаісторичності, спонтанності (що і фіксується класичним раціоналізмом в понятті «трансцендентальний суб’єкт»). Мірою вдосконалення здібностей людини (набуття ними більш досконалої форми) «дикий досвід» (Ж. Делез) перетворюється на «естетичний» (оскільки естетичне має формотворчий потенціал). Історична ґенеза чуттєвої культури виявляє способи організації здібностей на шляху до естетичного досвіду. 7. Взаємодія здібностей поза естетичним досвідом являє собою опозицію мислення та чуттєвості. Але рівновага, гармонія цих основних сил людини залишається лише ідеалом естетичної сфери. Гносеологічна та етична перспективи вивчення цих здібностей, характерні для класичного стилю філософування, фіксують домінанту розумового начала. Дискурс некласичної філософії являє собою марне заперечення логоцентризму та абсолютизацію ірраціональних стратегій експлікації пантеону здібностей людини. 8. Художня сфера, яка за доби модерну набуває автономного статусу, постулює власні взірці організації здібностей. Орієнтація на їхню безумовну єдність стає регулятивом царини мистецтва в її протилежності емпірії. Смак та геній стають полюсами продукування досвіду в сфері мистецтва. Ґенеза першого (від базової інтенції до забезпечення життя через редукцію до часткового відчуття і у піднесенні до довершеної форми) фіксує сталість естетичного у формі судження (споглядальна та відсторонено-оціночна функції судження смаку демонструють становлення соціального інституту художньої критики та соціальні засади впливу глядацької аудиторії на процес самовиявлення естетичного). Логіка другого формується у опозиції «класичне – романтичне» (Ф. Шлегель), де обґрунтовувалася модель людини-творця, що долає межі філістерської буденності, поміркованості здорового глузду та стає найвищою мірою втілення / єдності творчих здібностей людини, фундованою домінантою чуттєвого начала. Романтичний проект найвищої єдності здібностей у чуттєвому пориві генія закінчується подвоєння, розщепленням особистості. Отже, претензії художньої сфери на поєднання здібностей без домінування жодної з них закінчилися невдачею. У ґенезі чуттєвої культури художнє стає формою вироблення безпосередності. Але специфіка духовного виробництва призводить до апатії художнього: претензія на безпосередність в художній демонструє її опосередкованість. Мистецтво виявляється не лише легітимним способом продукування універсальних почуттів, але й засобом контролю над ними. 9. Естетичний досвід постає як процес інтеграції здібностей, жодна з яких не може домінувати над іншими. Співбуття логосу та естезису в естетичному досвіді відкриває горизонт можливостей культуротворення. Антиципації габітусу в ґенезі чуттєвої культури не вичерпуються уречевленістю, опозицією творення та споглядання, а формують інтерсуб’єктивне тло «всезагальної сповіщуваності» прекрасного. Оскільки «сутнісна сила» людини означає згорнуту в живу форму узагальненість її почуття (А. Канарський). Естетична активність у інтеграції здібностей постає як самоціль людського розвитку. Проте, така інтеграція можлива не як «робінзонада» геніальної творчості, а лише в процесі зняття опосередкування центрів культурної легітимації. Естетичний досвід стає тією енергією, що дозволяє культурі насичувати всі її елементи. Модифікації цього процесу формують історичні проекції реальності (як «можливості досвіду» І. Кант) та ірреальності (як досвід досвіду). 10. Класична схема утворення естетичного досвіду ґрунтується на синтезі ідеального та реального. Первісна нерозчленованість трьох благ демонструє онтологічний статус ідеального, що є найвищою реальністю. Естетичний принцип мімезису репрезентує цілісність розумоосяжного світу та недиференційованих соціальних практик (від Античності до Просвітництва, хоча предмет наслідування еволюціонує від доби до доби). Соціальна розчленованість art призводить до втрати його первісної єдності та автономізації центрів культурної легітимації, кожен з яких відтепер є законодавчою сферою та продукує власний образ реальності. Зокрема, це спричинює другу трансценденцію естетичного та обґрунтування естетикою своєї власної предметної сфери. Відтепер класична єдність ідеального та реального культивується естетичними засобами (зображення естетичних ідей, оскільки ідеї розуму зображенню не підлягають), породжуючи опозицію наївної та сентиментальної поезії. 11. Редукція зв’язку реального та ідеального в некласичній культурі приводить до нових модифікацій естетичного досвіду. Автономність сфери мистецтва спричинює абсолютизацію вимог оригінальності і породження художньої реальності, яка має претензію конкурувати з калькулятивною спустошеністю наявно даного. Протиставлення поля масового та спеціалізованого виробництва в художній сфері є наслідком зазначеної ситуації. Тиражування реальностей промисловими засобами культуріндустії ще більш ускладнює ситуацію. Реальність остаточно втрачає претензії на субстанційний статус. Релятивізація меж між різноманітними реальностями відповідає амбівалентності реального та віртуального: фрагментарність поліонтизму не лише заперечує настанови систематичності та ієрархічності буття культури, але і призводить до тотальної естетизації культурного досвіду. 12. В класичній культурі естетичне слугувало засобом дистанційювання, репрезентації соціального значення політичних структур. В сучасній моделі західного суспільства (особливо чітко це простежується в постсучасному медіа-просторі) естетичне виконує зворотню функцію – всезагальне значення політичного обґрунтовується за рахунок естетичних параметрів. 13.Ідеалом освіти в традиційному суспільстві виступає гармонійний розвиток людини з ілюстрацією взірців високої культури. В сучасному суспільстві, де становлення продуктивних сил людини є опосередкованим автономними культурними центрами і відбувається реабілітація сфери повсякденного, а сама освіта стає окремим соціальним інститутом, доцільність як міра розвитку людини взагалі стає орієнтиром формування людини, а, відповідно, естетичні принципи стають освітніми стратегіями. Останні орієнтуються не на естетичні ідеї як регулятиви високої культури, а передбачають залучення естетичного досвіду в культурний код людини. |