Компонентами екзистенційного дискурсу творів М. Коцюбинського стали мотиви ініціації, свободи людини від суспільства і світу, любові як спроби налагодження стосунків з Іншим, творчості як спроби самореалізації і самоствердження, а також мотив зустрічі зі смертю. Об’єднуючим началом для всіх творів письменника є ситуація “на межі”, перед лицем якої людина відкидає буденщину і розкриває власну екзистенцію. Механізм взаємодії компонентів “внутрішнього” екзистенційного дискурсу реалізується через наявність цього стрижневого мотиву “межової ситуації”, який поєднує їх і замикає у своєрідне “мегакомпозиційне” кільце (на рівні композиції всього творчого доробку митця), що співвідноситься із життєвим колом людини. Трансформація таких “семантично напружених” комплексів відбувається як плавний перехід від одного до другого зі збереженням стрижневого мотиву “межової ситуації”. Якщо на формальному рівні етапи творчості М. Коцюбинського послідовно ілюструють еволюцію стильової системи митця (від етнографізму до імпресіонізму/експресіонізму), то на рівні змісту хронологічна послідовність творів письменника майже без винятків утворює ланцюжок випробувань у людському житті. Отже, простежується співвідносність між змінами смислового стрижня творів різних років творчості М. Коцюбинського та етапними змінами, що мають місце у людському житті. Така співвідносність тим більш органічна, що пов’язана зі зміною зацікавлень самого письменника. Автобіографічність кожного мотиву своєрідна, бо часто йдеться не про буквальну його відповідність реаліям зовнішнього чи внутрішнього (“автобіографія душі”) життя митця, а про авторську міфотворчість. Але така “художня” автобіографічність все ж скеровує увагу до екзистенційного переживання митцем “межових ситуацій”, представлених у його творах. Екзистенційний дискурс творчості М. Коцюбинського з точки зору історико-літературної постає складовою частиною ширших екзистенційних дискурсів – українсько-слов’янського, європейського та світового. У цьому значенні він є “внутрішнім” дискурсом, компоненти якого органічно вписуються у “зовнішні”. Так, ініціаційно-архетипна парадигма виявляється генетично спорідненою із фольклорною традицією (не тільки українською, східнослов’янською чи слов’янською, але й світовою). Мотив свободи людської особистості від суспільства і світу надзвичайно тісно пов’язаний з українською літературною традицією (від бароко і романтиків до модерністів). У світовій екзистенційній думці свобода також є одним із центральних понять-екзистенціалів (від християнства до екзистенціалістів ХХ ст.). Мотив любові як встановлення справжньої комунікації представлений ще у фольклорі, він з’являвся в тій чи іншій модифікації й упродовж усього часу існування української літератури (Г. Квітка-Основ’яненко, романтики, Марко Вовчок та ін.). Нетипової для нашої ментальності трансформації (тема біологічного кохання-інстинкту, що унеможливлює реалізацію екзистенційного спілкування) цей мотив набув у вітчизняному письменстві початку ХХ ст. під впливом провідних тенденцій європейської думки межі століть. Постать митця як пророка в українській літературі актуалізувалася в творчості романтиків і Т. Шевченка, що дістало розвитку і в літературі межі століть (Леся Українка, І. Франко). У цьому руслі пошуки М. Коцюбинського стали продовженням (мотив самотності, протиставлення юрбі) і трансформацією теми (від парадигми митця-пророка до митця-людини, роздвоєної, втомленої). З іншого боку, творчість як особистісна самоактуалізація, представлена у прозі письменника, пов’язує його з ходом екзистенціалістської філософської думки (М. Бердяєв, Л. Шестов). Апокаліптичні візії, викликані революційними подіями, стають початком цілого струменю в українській літературі (М. Хвильовий, Г. Косинка), а також співвідносяться з відповідними мотивами російської літератури (Л. Андреєв, М. Булгаков). Зрештою, тема смерті, будучи центральною для людського існування, пов’язує екзистенційний дискурс творчості письменника з усіма “зовнішніми”, починаючи від міфології, релігійних текстів і закінчуючи літературою та філософією. Таким чином, “внутрішній” екзистенційний дискурс виявляється тісно пов’язаним із усіма зовнішніми як у вертикальній (діахронній), так і в горизонтальній (синхронній) перспективах. Втім, це не перекреслює його специфіки, виявленої у поєднанні дискурсивних компонентів навколо стрижневого, а також в особливостях переплетення творчості і особистісних, автобіографічних моментів та “мегакомпозиції” тексту творів М. Коцюбинського як послідовного розгортання життєвих етапів людини. Усе вищеназване, разом із особливостями поетики творів письменника, створює неповторну, індивідуальну цілість, що функціонує як повноправний компонент українського та світового екзистенційних дискурсів. Результати дослідження викладені в таких публікаціях: Хаддад К.А. Елементи екзистенціального мислення в повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” // Вісник ХНУ. Серія Філологія. – 2000. – №473. – С.438–442. Хаддад К.А. “Межова ситуація” в новелах М. Коцюбинського останніх років життя // Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. – Вип.VII: Лінгвістика і літературознавство. – К., 2002. – С.285–292. Хаддад К.А. Катастрофізм у малій прозі М. Коцюбинського: апокаліптичні мотиви // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Вип.14. – К., 2002. – С.303–309. Хаддад К.А. Феномен смерті в новелі М. Коцюбинського “На острові”: спроба інтерпретації // Вісник ХНУ. Серія Філологія. – 2002. – №538, вип.34: Актуальні питання сучасної філології. – С.387–392. Хаддад К.А. До питання розрізнення термінів “екзистенційний” та “екзистенціальний” // Вісник ХНУ. Серія Філологія. – 2002. – №557, вип.35: Слово і художній текст. – С.360–365. Хаддад К.А. Образ антихриста у новелі М. Коцюбинського “Він іде!” // Літературознавчі обрії: Праці молодих учених України. – Вип.4. – К., 2003. – С.133–136. Хаддад К.А. “... Без імені, роду й без племені”: екзистенція і революція (за новелою М. Коцюбинського “Невідомий”) // Вісник ХНУ. Серія Філологія. – 2004.– №607, вип.39: Харківська філологічна школа і сучасність. – С.109–112.
|
