Дослідження теоретичних основ та історії радянського дизайну протягом 1920–1980-х рр. відбувалося паралельно з розвитком практичних основ і методик самого дизайну, і часто дизайнери-практики були водночас дизайнерами-теоретиками. Але при значному масиві наукової літератури, присвяченої історії становлення фаху та діяльності радянських дизайнерів і проблемам радянського дизайну взагалі, немає спеціальних досліджень, в яких би комплексно розглядалися експериментаторські тенденції радянського дизайну 1970–1980-х рр. 1. Традиції експерименту в СРСР були закладені вже у 1920-х рр. У цей період експериментальна творчість мала концептуально-пошуковий характер й охопила всі галузі художньої творчості. Творчий пошук був спрямований на створення принципово нових художніх, дизайнерських і архітектурних форм. Це був природний процес заперечення традицій класичного минулого задля створення нової палітри форм, які задовольняли б вимогу нового суспільства. 2. Через ідеологічну політику тоталітарного режиму 1930-х рр. художній експеримент у СРСР був силоміць зупинений. У результаті розвиток радянського дизайну та архітектури було відсторонено від загальносвітових художніх процесів. Протягом 1950–1960-х рр., після тривалої «стагнації експериментальної діяльності», набуває розвитку технологічний експеримент, що ґрунтувався на принципах індустріалізації, уніфікації та стандартизації. За таких умов експериментальна творчість не передбачала активної ролі для художньо-конструкторської ініціативи й на проектному рівні мала підлеглий характер. 3. На початку 1970-х рр. з’являється й стверджує себе новий різновид творця-дизайнера — дизайнер-експериментатор. Слід підкреслити, що в цей період завдання й орієнтація творчого експерименту не планувалися «згори». Творчі імпульси виникали у професійному середовищі як спроба здійснити прорив за межі усталених форм творчого мислення, яке зазнавало утисків в умовах тоталітаризму та політики типового проектування. 4. У період експериментування головним об’єктом творчості ставали різні типи предметів та матеріальних речей, будинки, міста, транспортні
засоби, меблі, одяг. Формотворчі ідеї виникали на основі ґрунтовних, усебічних наукових студій, із застосуванням різноманітних джерел творчої фантазії, новітніх здобутків у галузі біології, психофізіології, ергономіки, соціології. Виявлено, що естетичні ідеали і погляди, які відбиваються в
художній частині творчого методу дизайнера і архітектора, характеризуються суб’єктивною і стильовою спорідненістю, яка полягає в наданні переваги тим чи іншим сторонам речі, зокрема її конструктивним, функціональним або художнім властивостям, в реалістичному або формалістичному підході до неї. 5. Виокремлено два принципові методи створення речей і будівель: метод функціонального аналізу та конструкційний метод. Перший передбачає дослідження проблемного кола вихідних умов для створення функціонально узгодженої речі (або будинку), в якій немає внутрішньої суперечності між формою і змістом. Прийоми і засоби другого методу виходили з безпосередньої обробки матеріалів, конструювання речей і споруд із привнесенням нових рис не лише функціонального характеру, але й художнього. 6. Інженерно-конструкторська практика 1970–1980-х свідчить, що в жорстких умовах індустріального будівництва й типового проектування громадських будівель архітектори, інженери та дизайнери прагнули докласти максимум зусиль, аби покращити, модернізувати самі принципи формування архітектурної форми та її ужиткового начиння. На цьому шляху їм вдалося розробити широку номенклатуру конструкційних систем і проектних методик, яка зберігає важливі потенції і для сьогодення. Широке застосування в дизайнерській та архітектурно-будівельній практиці знаходили структурні й об’ємні конструкції. До їх числа відносяться, перш за все, оболонки, стрижневі системи (сферичні сітки, перехресно-ребристі конструкції), стрижнево-вантові, пневматичні, гідро-статичні і тентові системи. 7. Принцип «композиція + геометрія + інженерія», що його сповідували дизайнери й архітектори 1970–1980-х, випливає із самої природи художньо-проектної професії як соціального явища й елемента формотворчого процесу. В архітектурі ХХ ст. складні геометричні форми (наприклад, гіперболічні параболоїди та їх похідні) з часом витісняють більш прості геометричні форми, що надають конструкції більшої міцності. Технічна сторона створення просторових форм пов’язана з евклідовою геометрією, естетична ж — з «геометрією», що міститься в уяві дизайнера чи архітектора, його творчим мисленням і творчою наснагою. Творчий пошук, експериментальні ідеї та нові будівельні матеріали дозволяли створювати цікаві конструкції; їх велика номенклатура, як наслідок, давала поштовх для розробки унікальних проектів, частина яких була застосована в художньо-проектній практиці. 8. Одним із головних напрямків науково-дослідної діяльності дизайнерів 1970–1980-х виступало геометричне формотворення, для якого були характерними два протилежні підходи: перший ґрунтувався на творчій фантазії, другий — на проектуванні математичних програм і створенні оригінальних математично-геометричних моделей. З’ясовано, що науково-теоретичний пошук відбувався переважно у двох напрямах — архітектурній біоніці та власне геометричному моделюванні. 9. Провідне місце в розвитку теорії геометричного формотворення посідала проблема симетрії, яка протягом досліджуваного періоду перетворилася з проблемного елементу теоретичного знання на інструмент досягнення гармонійного устрою матеріальної форми. Показано, що саме дослідження симетрії, а не якихось інших феноменів геометричної організації матеріальних форм у дизайні 1970–1980-х рр. привело до появи низки нових мікрообластей геометричного формотворення, у розвитку яких провідне місце у світі посідають саме радянські дизайнери. 10. У досліджуваний період набули значного розвитку нові напрями в галузі дизайну: архітектурна біоніка і кінетичне мистецтво. Можливість їх появи як офіційних напрямів науково-пошукової роботи в галузі дизайну й архітектури було спричинено передовсім соціальним зрушенням початку 1970-х рр., які почасти пов’язані із застоєм у всіх сферах життя радянського народу, почасти — із прагненням керівництва СРСР хоча б в ідеологічно дозволених рамках повернутися до загальносвітового культурного й мистецького процесу. |
