Історичний синтетичний підхід до даних археології та природничих наук дозволяє розробити системне бачення розвитку економіки населення Південно-Східної Європи напередодні переходу до відтворюючого господарства. В результаті опрацювання сучасної джерельної бази в еволюції матеріальної культури Південно-Східної Європи у XI – на початку VI тис. до н.е. виділено три періоди: ранній (характерне переживання тардиграветських рис), пізній (характеризується присутністю відтискної техніки розщеплення кременю та трапецій) та фінальний (період гіпотетичних контактів з носіями неоліту). В ході калібрування радіовуглецевих датувань виявилося, що ці історичні періоди асинхронні у різних районах. Зокрема, відзначено ранню (7600-7200 р. до н. е.) появу трапецій та відтискної техніки розщеплення у Північно-Західному Причорномор’ї. Кореляція між інтенсивністю заселення Південно-Східної Європи та новою високоточною кліматичною шкалою може бути оцінена як „помірна”. Лише подія 6,2 тис. р. до н.е. мала явний вплив на населення регіону, що вивчається. Катастрофічний характер похолодання та посухи призвів до значних змін у екосистемах, які використовувалися давніми рибалками, мисливцями та збирачами. Аналіз територіальної варіативності економіки виявив, що Південно-Східну Європу населяли носії чотирьох моделей адаптації: 1) рибалки прісноводних водойм, 2) мисливці і збирачі степу та лісостепу, 3) мисливці і збирачі лісів гір та передгір’їв, 4) рибалки та збирачі морського узбережжя. Кожна з цих моделей мала особливу динаміку розвитку, однак загалом сутність процесів відповідала рисам кризи привласнюючого господарства – поступово розквітали неспеціалізовані економіки, зорієнтовані на використання широкого спектру ресурсів. Економічна структура кременевої індустрії свідчить про значні зміни протягом XI – початку VI тис. до н.е. Широке використання технологічних відходів виробництва у якості заготовок з самого початку мезоліту запропоновано інтерпретувати як наслідок збільшення рухливості давніх общин. Отже, криза привласнюючої економіки розпочалася у пізньольодовиків’ї і тривала протягом тисячоліть. Головний напрямок трансформації полягав у переході від спеціалізованих стратегій до більш загальних способів адаптації. Доведено, що неолітизація теренів Південно-Східної Європи найкраще описується моделлю „стрибкової дифузії”. Замість повільного рівномірного поширення носіїв відтворюючої економіки відбувається їх проникнення, зазвичай досить глибоке, на нові землі, а потім – стрімке заселення вільних територій. Такий характер неолітичної колонізації, скоріш за все, пояснюється необхідністю соціокультурної адаптації до нових середовищ. В результаті встановлено, що роль місцевого населення Південно-Східної Європи у всесвітньо-історичному процесі протягом XI-VI тис. до н.е. полягала в тому, що ним було створено низку самобутніх суспільств. Внесок автохтонних мешканців в формування неолітичних суспільств полягав у виробленні особливих локальних шляхів соціокультурної адаптації, без яких неолітизація Європи не була б можливою. |