Кінцевою метою економічного розвитку є підвищення рівня і якості життя населення країни. Соціальна політика транзитивної держави стає найважливішим компонентом стратегії розвитку, що задає цільовий вектор її розробки й практичної реалізації. У той же час економічний розвиток виступає як підстава реалізації соціальної політики, тому що створює для неї умови, насамперед у вигляді фінансових і матеріальних ресурсів. У транзитивних суспільствах одним з найбільш актуальних питань є вибір моделі соціальної політики, що у найбільш загальному вигляді визначається двома моментами: стратегічною орієнтацією держави й наявністю в неї ресурсів для вирішення соціальних проблем, а також очікуваннями населення, що роблять запит на певну модель соціальної політики. Економічне забезпечення соціальної політики багато в чому визначається тим, як будуються соціально-економічні відносини в країні, які в них закладені пріоритети, як функціонує ринок праці, що покликано створювати умови для реалізації кожним працездатним членом суспільства свого трудового, інтелектуального, професійного потенціалу. У сфері соціально-трудових відносин завжди є внутрішні протиріччя, для вирішення яких держава й інші господарюючі суб'єкти повинні створювати відповідні умови. Специфіка форм вирішення даних протиріч визначається соціально-економічною специфікою країни. Приміром, для України важливо зберігати й накопичувати досить високий освітній і трудовий потенціал населення, створювати умови для ефективної його реалізації; для Китаю, де більшість населення пов'язана з фізичною працею і його освітній й інтелектуальний потенціал невисокий, стоять завдання розвитку системи освіти, підвищення науково-технічного потенціалу і його реалізація в процесі сучасного виробництва. Найважливішим напрямком активної соціальної політики в сучасних умовах стає соціальний захист економічно активного населення, що своєю діяльністю створює основи для матеріального благополуччя націй, для розв'язання завдань підвищення якості життя всього населення країни. Ясно, що в перехідний період проблема якості життя трохи відсувається на другий план у силу руйнування в пострадянських країнах потужних механізмів соціального захисту, заснованих на патерналіських принципах. Але саме через створення надійних механізмів попередження й подолання соціальних ризиків для працездатного населення одночасно вирішує й завдання підвищення якості життя. Держава повинна сформувати інституціональні й інфраструктурні умови для реалізації діяльнісного потенціалу працездатної частини населення, що відповідає як стратегічним, так і тактичним завданням розвитку національного господарства в умовах глобалізації. Основні форми соціального захисту економічно активного населення в перехідній економіці доцільно підрозділяти на два види: соціально-ліберальні конструкції для тих, хто адаптувався до ринкових відносин, і державно-соціальна підтримка працівників і потенційно працездатних громадян. Критерієм такого розподілу може виступати ступінь адаптації/неадаптації до ринкових умов й, відповідно, соціального статусу працездатного населення в соціально-економічній структурі суспільства. Якщо ті, хто адаптувався до ринкових умов, можуть самостійно реалізовувати свій потенціал, то ті, хто не адаптувався або для яких ця адаптація представляє певні труднощі, вимагають особливої соціальної підтримки з боку держави. Найважливішою сферою соціальної політики держави стала сфера освіти, тому що сам процес переходу до ринкових відносин збігся з формуванням економіки знань, що повинні створювати й суспільства, що трансформуються. Освіта є процесом нагромадження найбільш значимого сьогодні виду капіталу - людського, котрий приносить віддачу лише реалізуючись у праці. Освіта підвищує рівень соціальної активності людини й реалізація в трудовій сфері для нього стає найбільш важливою життєвою цінністю. Високоосвічені громадяни мають більше можливостей для трудової самореалізації, за допомогою чого в сучасних умовах створюється національне багатство. Тому щодо соціального захисту економічно активного населення заходи щодо одержання сучасної освіти стають пріоритетом номер один у проведенні як соціальної, так й економічної політики. Новий імпульс економічному розвитку Китаю в найближчі роки дав ХVII з’їзд КПК, що пройшов у жовтні 2007 року. Він сконцентрував увагу на формуванні інноваційної моделі наступного розвитку Китаю. Констатувавши, що «народ, що жив в умовах дефіциту одягу й продовольства, досяг у середньому заможного рівня», з’їзд поставив ряд завдань. Увага сконцентрована на тому, що «необхідно правильно регулювати відносини між ефективністю й справедливістю, але при останньому приділяти ще більше уваги справедливості. Варто поступово збільшувати частку доходів населення в розподілі національних доходів, підвищувати частку винагороди за працю при початковому розподілі. Спеціально підвищувати доходи низькооплачуваних категорій людей, поступово підвищуючи як норму засобів на подолання бідності, так і на норму мінімальної заробітної плати. Готовити умови для того, щоб ще більше людей одержували доходи від майна. Створювати рівність шансів, поліпшувати порядок розподілу й поступово усунуть тенденцію збільшення розриву в розподілі доходів». Голова партії Ху Цзіньтао заявив, що, виходячи зі зрослих можливостей економіки (на частку Китаю доводиться близько 30% світового економічного росту), варто переглянути колишню мету - з 2000 до 2020 року в чотири рази збільшити обсяги виробництва. Тепер партія зосереджує на тому, щоб у чотири рази збільшити ВВП на душу населення, а не загальний обсяг ВВП. Розвиток економіки й розв'язання соціальних проблем розглядається в тісному зв'язку з розвитком культури. У сучасну епоху культура стає усе більш важливим джерелом цементуючих і творчих сил нації й одночасно усе більш важливим фактором конкуренції в сукупній державній моці», а тому, ми повинні підвищувати «м'яку» міць держави в особі культури, для того щоб гарантувати основні культурні права й інтереси народу, тому що культура розглядається як «невичерпна рушійна сила безперервного розвитку й згуртованої боротьби китайських націй». Таким чином, проведене дослідження ще раз підтвердило правоту нобелівських лауреатів М. Алле, Г. Мюрдаля й А. Сена в тому, що ринкові механізми не можуть стояти вище суспільного блага; розвитком може бути тільки такий економічний ріст, що супроводжується поліпшенням становища більшості населення; цінності й етика, культурні традиції й моделі стають сьогодні найважливішими складовими розвитку. Але в той же час зараз поки панує погляд, відповідно до якого економіка фактично поставлена вище соціуму. При цьому ідеологія ринкового фундаменталізму забуває про те, що економіка завжди повинна бути засобами забезпечення соціального добробуту й стабільності суспільства. Вихід бачиться в тому, що етичні принципи повинні бути повернуті в економіку, тому що від цього залежить майбутнє або небуття людства, вирішення тих найгостріших соціальних проблем, які накопичені людством і продовжують розширюватися. |
