У висновках подано основні теоретичні підсумки роботи, щодо осмислення феномена екологічної кризи як чинника трансформації глобальної соціоприродної системи. Зазначається доцільним осмислення екологічної кризи в аспекті з’ясування її як визначальної складової глобальної соціоприродної системи. При цьому динаміка екологічної кризи та особливості її виявлення визначаються через розгортання принципу коеволюційного розвитку суспільства і природи. В якості узагальнюючих автором формулюються положення та рекомендації. Також осмислюються перспективи подальшого осмислення проблем, пов’язаних з екологічною кризою та її наслідками переважно в контексті коеволюційної стратегії. За допомогою традиційної класифікації та типологізації екологічних криз виникає можливість переконатися у істинності тверджень, що відповідні зміни в екосистемах є наслідком реалізації закономірностей самоорганізації та саморозвитку біоти, геологічних чи космічних процесів. Одночасно існує підтвердження, що антропогенні екологічні кризи за своєю суттю є неурівноваженими станами функціонування і розвитку екосистем, вони спричинені людською діяльністю, її опосередкованими впливами і тому як системи є відкритими і відносно залежними від діяльності людини. Використання синергетичного методологічного підходу, дозволило по-новому осмислити феномен екологічної кризи, підійти до вирішення дилеми співвідношення природних та соціокультурних чинників трансформативних процесів. Дослідження історичних закономірностей екологічних криз в глобальній соціоприродній системі показало, що внесені у минулих століттях суспільством в природу флуктуації відповідали припустимим межам її стабільного існування, а структурні і функціональні відносини зберігалися у порядку, визначеному законами її стійкості. Тобто, здійснювалася взаємна адаптація елементів системи, що сприяло збереженню її стабільності. Однак, більш як століття назад, людство почало небаченими темпами розширювати своє господарство і перейшло поріг припустимих флуктуацій у природі. Це спонукало деформацію структурних і функціональних відносин в ній, а також порушило рівновагу глобальної соціоприродної системи. Використання у дисертації теорії самоорганізації надало можливості більш адекватно розкрити сутність кризових явищ на сучасному етапі розвитку соціоприродної системи, а також відобразити їх специфіку та тенденції змін. Сучасна історія визначається такими особливостями, як звуження розмаїтості природної підсистеми і збільшення кількості елементів соціальної підсистеми, що безпосередньо пов’язано із розширенням обсягу “штучної” реальності, підвищенням нелінійного характеру розвитку, який істотно утруднює аналіз майбутніх траєкторій її еволюції. Аналіз різних моделей еволюційних процесів дозволив враховувати не тільки специфіку розвитку природних нелінійних систем, але й практику процесів трансформації соціуму як неодномірного й неоднозначного переходу від традиційного суспільства до сучасного. Сучасні екологічні проблеми спричинені також відставанням розвитку духовності, послаблення ролі у житті суспільства морального блоку соціальної системи, а це призводить до того, що людство, заволодівши колосальною енергією та досконалими технологіями, практично забуло про свою безпеку. Саме через пригнічення ролі моральних, етичних регуляторів взаємовідносин між людьми у зв’язку із повним поверненням до психології відкритої конкуренції в умовах суспільства з ринковою економікою з найбільшою силою виявляється вся глибина і трагічність кризи сучасної цивілізації. Оцінюючи сучасну екологічну ситуацію, зазначено, що диспропорція між інтенсивним зростанням інструментального інтелекту та розвитком гуманітарної сфери все більше збільшується. Коли рівень у соціоприродній системі досягає біфуркаційних значень, суспільство стає перед проблемою вибору: або остаточна деградація з можливістю зникнення Homo sapiens, або пошук нових форм культурної адаптації. Людство зможе уникнути самознищення, лише за умов своєчасного удосконалення системи базових цінностей, норм і механізмів самоорганізації суспільного життя відповідно до нових вимог часу. Розв’язання соціокультурних суперечностей сучасного світу, що виникають внаслідок розгортання процесів глобалізації різних сторін людської життєдіяльності (у сфері політики, економіки, культури), об’єднання зусиль, необхідних для розв’язання глобальних проблем, екологічної кризи, можна здійснити тільки на основі формування культури нового типу, культури, в центрі якої має бути гармонія взаємовідносин між суспільством і природою. На зміну центризмів технічного та економічного має прийти нова екологічно орієнтована світоглядна парадигма цивілізації, а інструментальне ставлення людини до природи має змінитися на таке, коли природа й соціум будуть одним як у вимірі об’єктивних законів буття, так і в логіці його організації. Нова цивілізаційна парадигма, повинна знайти втілення у новій ідеології, адекватній сучасній фазі коеволюції природи і суспільства. Екологічна ідеологія має модифікуватися у різних цивілізаціях і країнах з урахуванням культурно-історичної спадщини, природних умов і екологічної ситуації. Екологічна компонента має стати нерозривною складової моралі постіндустріального суспільства. В контексті перетворення локальних екофільних цінностей на універсальні цінності всього людства за умови прояву сучасної екологічної кризи на глобальному рівні, домінування в ієрархії моральних цінностей людини пріоритетів духовної мотивації має бути підкріплено системою політико-правових цінностей, що в свою чергу потребує переходу від етапу декларацій (РІО-92 та РІО+5) до реальних механізмів політико-правового регулювання. |
