1. У загальних рисах коло джерел вивчення історії східнослов’янських мов визначили мовознавці 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. У теоретичному аспекті це було зроблене Ф. І. Буслаєвим, який включив у коло джерел старослов’янську мову, інші слов’янські, насамперед східнослов’янські мови в сукупності їхніх діалектів, мову фольклору та «зразкових письменників». Тенденція до чіткого визначення кола джерел вивчення історії мови, до усвідомлення ступеня вартості того чи іншого джерела розвивалася в 70-і рр. ХІХ ст. – 30-і рр. ХХ ст. Було значно розширене коло джерел вивчення історії мови, поставлене питання про їх ієрархію. Лінгвісти намагалися встановити пріоритетне (або пріоритетні) джерело (або джерела) вивчення історії мови, допоміжні джерела, ієрархію допоміжних джерел. Ці питання ставилися як у теоретичному (І. О. Бодуен де Куртене, М. М. Дурново та ін.), так і в практичному (О. О. Потебня, О. О. Шахматов та ін.) аспекті. Джерелами вивчення історії східнослов’янських мов було визнано матеріал давніх писемних пам’яток, сучасні діалектні дані, дані топоніміки, запозичення в східнослов’янські мови з інших споріднених і неспоріднених мов, запозичення із східнослов’янських мов у інші мови, свідчення іноземців про східнослов’янські мови (транскрипцію східнослов’янських слів за допомогою графічних засобів інших мов) (І. О. Бодуен де Куртене, О. О. Шахматов, М. М. Дурново, А. Ю. Кримський). 2. Мовознавці 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. не ставили питання про пріоритетність того або іншого джерела вивчення історії мови. Водночас у підході до джерел намітилися нові тенденції, які полягали в критичному ставленні до давніх писемних пам’яток та у твердженні про значну цінність для історика мови явищ сучасних мов у сукупності їхніх діалектів (І. І. Срезневський, Ф. І. Буслаєв). Учені Харківської, Казанської та Московської лінгвістичних шкіл уважали сучасні діалектні дані пріоритетним джерелом вивчення історії мови; при цьому матеріалові давніх писемних пам’яток відводилася роль найважливішого серед допоміжних за умови широкого використання різноманітних джерел (О. О. Потебня, П. Г. Житецький, М. О. Колосов, І. О. Бодуен де Куртене, М. В. Крушевський, В. О. Богородицький, К. Ю. Аппель, О. О. Шахматов, М. М. Дурново, Є. Ф. Будде, С. М. Кульбакін та ін.). Ця позиція відбилася в практиці їхніх досліджень. Погляди вчених Харківської, Казанської та Московської шкіл поділяли П. М. Селіщев, Є. К. Тимченко та О. Б. Курило. У студіях О. І. Соболевського, М. М. Каринського, А. Ю. Кримського сучасні діалектні дані використовуються дуже обмежено та лише з метою підтвердження результатів, отриманих на матеріалі пам’яток. Діалектним даним відводилася констатувальна роль. Для Л. Л. Васильєва, П. О. Бузука, О. М. Колесси, К. Т. Німчинова, В. М. Ганцова сучасні діалектні дані та матеріал давніх писемних пам’яток виступають як рівнозначні джерела вивчення історії мови. У компаративістиці другої половини ХХ ст. такий підхід найбільш послідовно відбився в працях Ю. В. Шевельова та В. В. Колесова. 3. Матеріал давніх писемних пам’яток став важливим джерелом історичної фонетики й історичної граматики східнослов’янських мов завдяки традиції, яка пов’язує мову цих пам’яток з сучасними східнослов’янськими мовами в сукупності їх говорів. Зусиллями вчених 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. (О. Х. Востокова, М. О. Максимовича, Ф. І. Буслаєва, І. І. Срезневського, П. О. Лавровського, Я. Ф. Головацького) було покладено початок розробці прийомів опрацювання графіки й орфографії давніх писемних пам’яток. При цьому для дослідників став характерним диференційований підхід до жанрів пам’яток, що виявилося у протиставленні творів духовного та світського змісту (М. О. Максимович, Ф. І. Буслаєв, І. І. Срезневський). У працях мовознавців 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. спостерігається ототожнення звука та букви. У кінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. для вирішення завдання ефективного використання давніх писемних пам’яток було здійснено важливі кроки: зібрано матеріал про послідовність графічних явищ і їхніх змін у пам’ятках різної місцевості (О. І. Соболевський, О. О. Шахматов, Л. Л. Васильєв), поглиблено тезу про необхідність урахування жанру пам’ятки та її змісту (О.О. Шахматов), а також історії орфографії, традицій орфографічних шкіл, культурних центрів (О. О. Шахматов, О. І. Соболевський, М. М. Каринський); були знайдені помітні відмінності між орфографією світських і церковних пам’яток писемності до ХІV ст. (О. О. Шахматов, М. М. Дурново). Деякі мовознавці розглядали церковні та світські пам’ятки як рівнозначні джерела лінгвістичної реконструкції (О. І. Соболевський, М. М. Каринський). Їхні опоненти вважали найціннішим матеріалом для дослідження світські пам’ятки, насамперед грамоти (О. О. Шахматов, М. М. Дурново, Є. Ф. Будде, Б. М. Ляпунов). Упродовж ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. було накопичено значний фактичний матеріал, дослідження якого було як інтенсивним, так і екстенсивним. 4. Вивчення народних говорів у 20-і – 60-і рр. ХІХ ст. концентрувалося переважно на пізнанні екзотики «живого» говору й знаходилося в межах антропології. Водночас було висунуто низку положень, які вказували на потенційні можливості набуття діалектологією повної самостійності (І. І. Срезневський). Коло діалектних явищ, що вивчалися в історичному аспекті, поступово розширювалося. При цьому частині інтерпретацій притаманна певна обмеженість історичного підходу до діалектних явищ східнослов’янських мов, яка виявилася у визначенні напрямів фонетичних змін, у відмежуванні фонетичних змін і змін за аналогією та у співвіднесенні фонетичних змін у говорах східнослов’янських мов з процесами, які відбувалися в історії інших індоєвропейських мов. Говори східнослов’янських мов досліджувалися екстенсивним шляхом. Починаючи з останньої чверті ХІХ ст. поступово починає надаватися перевага інтенсивному методу збирання та аналізу діалектного матеріалу перед екстенсивним. Поглиблене вивчення територіальних говорів здійснювалося в таких напрямах: літературна мова й говори (спільне й відмінне); пошук початку відліку при врахуванні статусу говору; розмежування соціального й індивідуального в говорі; диференціація говору за віковим, статевим, інтелектуальним, емоційно-експресивним та іншими параметрами; варіативність у говорі та її витоки; територіально-соціальна сутність сучасного говору; розробка проблеми системної організації говору; процеси нівелювання говорів; методика збирання й обробки фактичного матеріалу; перевірка на практиці ідей лінгвістичної географії. Зразки плідного використання сучасних діалектних даних при дослідженні історії мови можна знайти в працях О. О. Потебні, П. Г. Житецького, О. О. Шахматова, В. М. Ганцова, О. Б. Курило та ін. На переважно діалектному матеріалі побудовані концепції «кількісних змін приголосних» О. О. Потебні, зв’язку вокалізму і консонантизму в історії української мови П. Г. Житецького, взаємодії вокалізму й консонантизму в історії східнослов’янських мов О. О. Шахматова. 5. У кінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. виникла й розроблялася методика опрацювання таких джерел вивчення історії східнослов’янських мов, як запозичення зі східнослов’янських мов у інші мови, запозичення в східнослов’янські мови з інших мов, свідчення іноземців про східнослов’янські мови (транскрипція східнослов’янських слів за допомогою графічних засобів інших мов), дані топоніміки. У російському мовознавстві першим до цих джерел звернувся О. О. Шахматов, який показав їхній допоміжний характер. Методика використання зазначених джерел одержала теоретичну розробку в працях А. Ю. Кримського та М. М. Дурново. 6. Українські й російські мовознавці 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. використовували різноманітні джерела вивчення історії мови: матеріал давніх писемних пам’яток, дані сучасних східнослов’янських мов у сукупності їх діалектів, явища інших слов’янських мов, свідчення фольклорних текстів. При цьому для дослідників був характерний недиференційований підхід до джерел без чіткої методики їх використання. У 20-і – 60-і рр. ХІХ ст. ще не було здійснено територіального розподілу давніх писемних пам’яток. Говори східнослов’янських мов були досліджені недостатньо. Це значною мірою обмежувало можливості співвіднесення матеріалу давніх писемних пам’яток і сучасних діалектних даних. Приклади поєднання сучасних діалектних даних і матеріалу давніх писемних пам’яток містять праці вчених Харківської лінгвістичної школи, хоч порівняння джерел не завжди було продуктивним, оскільки локалізація пам’яток була ще неповною. Ця повнота виникає в студіях О. І. Соболевського, який вніс упорядкованість у вивчення давніх пам’яток писемності. Зразки поєднання двох найважливіших джерел вивчення історії мови, а також інших джерел містять праці О. О. Шахматова, Л. Л. Васильєва, А. Ю. Кримського, І. І. Огієнка та ін. 7. На важливість комплексних досліджень, із залученням даних археології, антропології та інших наук, указували О. О. Шахматов і П. О. Бузук. Цей напрям виявився перспективним у мовознавстві другої половини ХХ ст. |