У висновках узагальнюються результати дослідження. У сучасному французькому романі ведеться пошук шляхів подолання кризи ідентичності нашого часу через використання ресурсів пам’яті. Варіювання в межах однієї розповіді різних типів статусу оповідача (від екстрадієгетичного-гетеродієгетичного до інтрадієгетичного-гомодієгетичного) засвідчує, що головне досягнення суб’єкта псевдоавтобіографії полягає в набутті “ідентичності оповідача” (за П.Рікером). Відкритість створеної автобіографічним героєм історії до світу реципієнта репрезентує нову модель стосунків між читачем та персонажем, які виконують один щодо одного необхідну для самопізнання індивіда функцію імпліцитного ідеального Іншого. У дискурсі героя активізується маска квазіадресата – головний герой потребує Іншого, щоб імпліцитно поставити себе на його місце, увійти в текст свого минулого. Формуючи свого взірцевого читача через художні прийоми організації оповіді, герої наближаються до власної глибинної сутності, яка в ситуації замикання персонажів на собі залишалась нерозгаданою. Введення у текст реципієнта, злиття героя та читача долають комунікаційний бар’єр на шляху до їх розуміння. Дослідження нарації романів сучасних французьких романістів свідчить, що функція героя-оповідача в автобіографії є маскою, яка заповнює вакуум в образі “Я”-персонажа і уможливлює процес віднайдення часу з метою конструювання відсутньої самості. За допомогою прийому варіювання образу Себе герої намагаються знайти одну з можливих форм реалізації свого минулого “Я”, що в розгортанні спогадів стає втіленням Іншого. Вони звертаються до різних знаків культури (книги, фото, карти міста), ховаючи таємницю внутрішнього за масками (вигаданого персонажа, описуваного мікросвіту родини – свого Іншого), набувають хибних ідентичностей (у тому числі ідентичності незнайомців). Проектування хронотопу пам’яті назовні (візуалізація його в просторі фото/кінокадру, міста й книги) дає суб’єкту естетичного акту можливість визначити асортимент ідентичностей як основу конструювання істинного “Я”. Приватна історія героя включається в загальну або виокремлюється з неї. Мікросвіт персонажа та культурно-історична ситуація становлять подвійний палімпсест історії в романі: в одному тексті за зовнішнім пластом проявляється внутрішній і навпаки. Нарація сучасного французького роману ілюструє новий дієгетичний тип. Автобіографічний наратор виступає як героєм власної розповіді, так і спостерігачем описуваних подій. Відтак, гомодієгетична нарація зливається з автодієгетичною; а в ситуації придумування автором-героєм історії вигаданого персонажа гетеродієгетична, на перший погляд, нарація виявляється метадієгитичною. Лінійність оповіді долається переплетенням, віддзеркаленням, відлунням та сукупністю комбінацій оповідних манер, які дають змогу зрозуміти самість автобіографічного героя. Знак самоідентифікації протагоніста проявляється завдяки щільному ланцюгу означників внутрішнього світу персонажа. Кадр-спогад виявляється лише дублем минулого, а накладання можливих версій наближає суб’єкта до розуміння часу через розрізнення його дублів. Автор-герой трансформує внутрішній незрозумілий час у зовнішній простір, перериваючи маршрут втікача в точці теперішнього – зупинці, що уможливлює звернення до хронотопу пам’яті. Простір втечі у вимірі памяті виступає інопростором буття персонажів, що перебуває із зовнішнім світом у стосунках, висвітлених ранніми романтиками. Сучасний французький роман трансформує та переписує традицію психологічного, екзистенційного, “нового” роману. Дослідження дискурсу пам’яті на матеріалі сучасної французької псевдоавтобіографії дозволило виявити особливості роману як семіотичної практики, в якій чіткіше проступають шляхи вирішення світоглядних питань людини сьогодення, зокрема проблема конструювання самоідентичності. |