У висновках підбито підсумки дисертації. 1. Аналіз науково-теоретичних робіт з проблеми дозволяє констатувати, що процес самовизначення митця може бути проаналізований завдяки використанню узагальнених моделей, які динамічно взаємодіють між собою. 2. Доведено, що моделі «митець-пророк» та «митець-майстер» доцільно співставити за кількома критеріями. У сфері соціального буття митця модель «митець-пророк» передбачає перевагу покликання над визнанням, ідеального адресату творчості над реальним реципієнтом, ідейного або художнього новаторства над пануючими смаками, оригінальністю над конвенційністю, «харизми» митця над успадкованими методами творчості й інституціональними її обмеженнями. В сфері усвідомлення витоків творчості це означає орієнтованість на протиставлення сакрального, “вертикального виміру” духовності профанному, повсякденному (“горизонтальному виміру”), спрямованість творчій місії митця на універсальність пошуків першоджерел або на передбачення майбутнього. Альтернативна модель, «митець-майстер», не може бути ототожнена лише з ремісництвом, вона відповідає орієнтації мистецтва XX ст. на пошуки поетики, «технології» творчості, які були притаманні «міфориторичній культурі», «рефлективному традиціоналізму», що панували в мистецтві до початку ХІХ ст. Зазначено, що моделі «митця-пророка» та «митця-майстра» є уособленням різних сторін художньої діяльності, які знаходяться в динамічному зв'язку. 3. З'ясовано роль інтелігенції як «володаря думок» у суспільстві в становленні моделей самовизначення митця. В умовах панування деспотичної та ієрархічної самодержавної влади на зламі XIX-XX ст. саме інтелігенція грає ключову роль в самоусвідомленні народу та репрезентації його інтересів. Відсутність громадянських свобод посилює тенденцію репрезентації літературою кількох сфер суспільної свідомості, від філософії до політики. На початку XX ст. інтелігенція потребувала сакралізації постаті митця як провідного елемента «громадянської релігії». Це посилює в нього відчуття власної культуротворчої та націотворчої місії. З посиленням процесу монополізації влади та ідеології в руках радикальної марксистської інтелігенції, інтелігенція інших поглядів зводилася до статусу «спеців», позбавлених ролі творців ідей, пророків, що накреслюють шляхи в майбутнє. У пореволюційній ситуації 20-30-х pp., модель “митець-пророк” зазнає впливу визначення “попутник”, яке влада пов'язує із мистецтвом перехідного періоду. У контексті заперечення самостійних шляхів української культури постать «митця-пророка» існує, але в межах вибудуваної ідеологічної доктрини мистецтва минулого, яке мало бути естетичним виправданням сучасності. 4. Доведено, що серед провідних напрямків доби значення моделі «митець-пророк» посилюється насамперед завдяки створенню світоглядно-естетичної системи символізму, що відновлює зв'язок феномену пророцтва із символами трансцендентної реальності. В мистецтві авангардистів та Пролеткульту модель «митець-пророк» теж стає способом самовизначення художнього угруповання. Прийняття більшовицької революції, її естетизація, пророкування про «революцію Духу», радикальні заклики нищення старих художніх інституцій, призводили до зближення митця та влади в ім'я реалізації естетичних програм, незрозумілих публіці, готовності до політизації творів мистецтва. Неможливість виконати прокламовані естетичні програми перетворювала пророкування на естетичну гру, сприяючи появі антиутопічних тенденцій у російському акмеїзмі та українському неокласицизмі. Претензії на естетичний, національний та соціальний месіанізм викликали протидію влади. 5. У процесі самовизначення окремих митців модель «митця-пророка» в її різноманітних виявах стає продуктивною. Проте намагання ототожнити себе з політичною владою, очоливши культурні процеси, чи протистояти їй, загрожують митцю поглиненням державною ідеологією або протистоянням з нею, що спонукає його обирати тактику «митця-майстра». 6. Аналіз естетико-теоретичних передумов переоцінки ролі митця у добу 20-х – поч. 30-х років XX ст. показав їх зв'язок із «формальною школою», яка грала ключову роль в деканонізації моделі «митця-пророка». Саме на її методологію спирався принцип “соціального замовлення”, який пропагувався Лівим фронтом мистецтва (хоча й виник у колі символістів). Дискусія про “соціальне замовлення”, розглянута через призму моделей самовизначення митця, дає можливість зрозуміти суть синтезу, який виник в тоталітарній культурі на основі формул і моделей попередньої епохи. Внаслідок цього було обмежено як світоглядно-змістовий, так і формально-стильовий простір само-реалізації митця. Компромісній моделі самовизначення в офіційній культурі відповідає соціальне замовлення на класику й класичного митця, що передбачає «медіацію», поєднання художніх здобутків класичних епох минулого з офіційною ідеологією. 7. Розкрито динаміку взаємодії моделей пророка та майстра в само-визначенні митця як на першому, так і на другому етапі розглянутого періоду. Домінування першої на початковому етапі замінюється перевагою другої на завершальному. Але для кожного конкретного митця використання загальних моделей набуває індивідуального забарвлення. Намагання знайти шлях до публіки в умовах редакторських і цензурних обмежень спонукає митця відмовитися від моделі «митця-пророка» на користь «митця-майстра». Але й остання трансформується у свою протилежність, коли сукупність компромісів й поступок митця сягають критичної межі. Тоді мистецький самовияв навіть зі смертельним ризиком для життя є єдиним способом порятунку власної індивідуальності в умовах тоталітаризму. Авторитарній позиції вчительства, пов'язаній з владою, що обмежує митця змістовно та формально, він намагається протиставити позицію співбесідника, що спонукає до співтворчості, гармонійно поєднуючи постаті «пророка» та «майстра». Представлена робота не вичерпує усіх аспектів окресленої проблематики, які потребують подальшого наукового дослідження. |
