Від часу заснування у 1216 р. домініканський орден займався проповідницькою та інквізиційною діяльністю на території більшості держав середньовічної Європи. Водночас він був активним учасником соціальних і церковно-політичних конфліктів у Європі XIII-XV ст. Свій вплив у суспільстві ця чернеча структура намагалася поширити і посилити за допомогою силового примусу і переконування непокірних. Використовуючи політичну та фінансову підтримку римських пап, репресивні засоби залежних представників світської влади, домініканці успішно стримували розвиток і поширення єретичних рухів у державах Західної Європи. Робота структур ордену в країнах досліджуваного реґіону наштовхувалася на протидію не лише переслідуваних орденом більш численних і краще організованих єретичних сект, але і на пасивний опір місцевих прелатів і світських правителів. На відміну від орденських структур у Західній Європі, розмежування окремих провінцій домініканського ордену (Тевтонської, Саксонської, Угорської, Польської) в Центрально-Східній Європі проводилось без врахування конфіґурації державних кордонів, місцевих етнічних інтересів. Це провокувало постійні конфлікти в структурі ордену за переділ меж провінцій. Земельна власність на території більшості держав Центрально-Східної Європи до часу появи домініканців була розділена між єпископатом, парафіальним духовенством і раніше створеними чернечими орденами. Тому матеріальне становище окремих домініканських монастирів покращувалось лише за рахунок окремих пожертвувань феодалів або міщан. Це створювало диспропорцію у матеріальному забезпеченні монастирів і провокувало загострення конкурентної боротьби за прибутки як між домініканцями та іншими чернечими згромадженнями, так і у структурах самого домініканського ордену. Незадовільне матеріальне забезпечення багатьох монастирів ставало обтяжливим для керівництва ордену. Генерали ордену не спромоглися налагодити ефективної системи матеріальної взаємодопомоги між монастирями. Це призвело до появи бідних монастирів, утримування яких було важким для керівництва провінцій. Невдоволення адміністрацій багатих монастирів ордену, частина коштів яких ішла на утримання найбідніших, спричинило організацію Богемської і Далматинської провінцій. В умовах гострої фінансової конкуренції з боку світського духовенства лише окремим монастирям ордену вдалося закласти основи власної фінансової і матеріальної могутності. До початку гуситських воєн більшість монастирів на території держав реґіону матеріально були повністю залежними від жертводавців. Освітні центри домініканців у досліджуваному реґіоні сформувалися при університетах у Празі, Буді та Відні в XIV ст. Їх діяльність була спрямована, насамперед, на підготовку проповідників для потреб ордену. Конкуренція місцевого духовенства і діючих орденських освітніх осередків у Парижі та Болоньї призвела до падіння престижу орденської освіти в університетах Центральної Європи. В українських землях поява перших домініканських місій у XIII ст. була викликана не віросповідною, а політичною потребою. За допомогою навернення у католицтво, римські папи намагалися залучити руські князівства (Київське і Галицько-Волинське) як ймовірних союзників до своєї боротьби проти імператора Фрідріха II Гоґенштауфена. Локалізація конфлікту пап із династією Гоґенштауфенів в середині XIII ст. на території Італії, послабила актуальність широкомасштабного конфесійного навернення князівств Русі. Більшість монастирів ордену, заснованих у XIV ст. на території колишньої Галицько-Волинської держави та Поділлі, були бідними. Тому їх кількість (33 до поч. XVI ст.) не може бути показником духовного і політичного впливу домініканського ордену. В XIII ст. правителі держав Центрально-Східної Європи (крім Тевтонського Ордену) добровільно налагоджували стосунки з керівництвом домініканців, розраховуючи через них посилити зв’язок із Апостольським Престолом. Через кризові процеси у владних структурах католицької церкви в XIV ст., домініканський орден намагався шукати фінансової допомоги і правового захисту світської влади від зловживань єпископату і місцевих феодалів. Інквізиційна діяльність ордену була обмежена світською владою або католицьким єпископатом. Часто ці процеси санкціонувалися римськими або авіньйонськими папами, котрі потребували союзу із правителями реґіону. При цьому понтифіки допускали і встановлення контролю держави над церквою. Оскільки, робота інквізиційних трибуналів була ефективною лише при індивідуальному переслідуванні єретиків, активно боротися проти масових єретичних рухів і опозиції окремих представників світської влади домініканський орден не мав змоги. В церковно-політичних умовах країн Центрально-Східної Європи домініканський орден не досягнув такого рівня впливу, який у нього був в державах Західної Європи. Соціальна база ордену, спрямованого тільки на роботу серед еліти, була вузькою. Під час протистоянь церковних і світських правителів Європи в XIV-XVст., гуситських воєн та інших соціально-політичних та церковних конфліктів, домініканський орден, позбавлений реальних засобів впливу на суспільство (наприклад самостійних інквізиційних трибуналів), опинився на узбіччі церковного і політичного життя усіх держав реґіону. До XVI ст. він перестав бути дієвим знаряддям Апостольського Престолу у боротьбі проти опозиції серед духовенства і представників світської влади. | 