У дисертаційному дослідженні здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано вирішення наукової задачі, що полягає у вивченні механізму державного стимулювання інноваційного підприємництва з урахуванням національних особливостей економічної системи і розробці рекомендацій щодо його вдосконалення. Результати дослідження дозволяють зробити наступні висновки: 1. В дисертаційній роботі значна увага приділена дослідженню категорії «інновація», проаналізовані різні погляди на це поняття зарубіжних і вітчизняних авторів та здійснено узагальнення різних класифікацій інновацій. Визначено, що впровадження інновацій у вигляді маловідхідних, енергозберігаючих, екологічно чистих технологій в багато разів скоротило б масштаби забруднюючих викидів і забезпечило б гармонізацію динаміки природи і суспільства. Значну роль в забезпеченні «стійкого розвитку» економічної системи відіграє впровадження ресурсозберігаючих і природозахисних технологій суб'єктами підприємницької діяльності. 2. Модифікована існуюча модель інноваційного процесу. Важливим елементом запропонованої моделі є фактор впливу державного стимулювання на ресурси інноваційного підприємництва, який виражається в створенні сприятливого середовища і полягає в здійсненні прямих і непрямих методів державного регулювання. 3. Проведено дослідження сутності інноваційного підприємництва. В дисертаційному дослідженні запропоновано визначення інноваційного підприємництва як суспільно-, організаційно- і техніко-економічного процесу практичного впровадження нововведень, в результаті реалізації якого створюються принципово нові за своїми властивостями товари (продукція, послуги) і технології, що дозволяє створювати нові ринки і нові потреби. 4. В дисертації обґрунтована ефективність створення центрів трансферу технологій при освітніх і наукових установах задля створення необхідного стійкого зв'язку між науковим і виробничим середовищем. Створення центрів трансферу технологій є одним з можливих варіантів виходу з проблемної ситуації, що склалася в Україні в сфері впровадження інновацій. 5. Досліджено існуюче державне регулювання інноваційної діяльності, на базі чого зроблено висновок, що функціонуванню інноваційних структур приділяється недостатньо уваги. Не зважаючи на те, що були прийняті нормативні документи, які заклали фундамент формування національної інноваційної системи, насправді не спостерігається суттєвих позитивних змін. 6. Обґрунтовано, що однією з головних проблем державного стимулювання інноваційної діяльності є неоптимальний вибір пріоритетних напрямів і, як наслідок, розосередження зусиль держави стосовно побудови інноваційної економіки. Як середня за розмірами держава, Україна не має можливості розвивати надто багато векторів, тому запропоновано скорочення кількості пріоритетних напрямів економічного розвитку з акцентуванням уваги на галузях п’ятого та шостого устроїв з великим потенціалом розвитку. 7. У дисертації досліджено пряме державне стимулювання інноваційного підприємництва на прикладі Загальнодержавної комплексної програми розвитку високих наукоємких технологій. Внаслідок цього наголошено на таких недоліках як невідповідність фінансування програми важливості задекларованих нею цілей, значна перевага у бік галузей металургії та енергетики в програш нано- і біотехнологіям. Таким чином, державою здійснюється підтримка галузей четвертого укладу замість розвитку галузей п'ятого і шостого. 8. В сфері здійснення державою непрямих методів стимулювання рекомендовано: відновити положення, що стимулюють розвиток інноваційних підприємств, але тільки для виробництв приоритетних напрямів; збільшити термін державної реєстрації інноваційних проектів до 6 років; а також внести відповідні зміни до законодавчої бази для того, щоб у національних інноваційних підприємств пріоритетних напрямів була можливість використовувати механізм відстрочення оподаткування. Запропоновано впровадження в практику оподаткування і використовування в чітко окреслених законодавством випадках податкового кредиту щодо витрат на НДДКР. Зазначено, що в ситуації тотального зносу основних засобів в національній економіці, особливо актуальним є ухвалення відповідної нормативної бази для забезпечення прискореної амортизації для інноваційних підприємств пріоритетних напрямів. 9. Запропонована система основних напрямів державного стимулювання інноваційного підприємництва, що відображає можливі шляхи державної дії за допомогою прямих і непрямих методів, а також враховує методи, що опосередковано впливають на ресурси інноваційного підприємництва. Завдяки проведенню податкової, митної та амортизаційної політики держава створює стимули для розвитку інноваційних підприємств пріоритетних галузей. Формуючи відповідні умови для комерційних банків, страхових компаній, пенсійних фондів та іноземних інвесторів, забезпечуються необхідні інвестиційні ресурси для інноваційних підприємств. Підвищуючи рівень освіти і науки, держава тим самим надає інтелектуальний капітал для виробничої сфери. 10. Побудована економетрична модель, що оцінює макроекономічний ефект, отриманий в результаті здійснення державних і приватних витрат на НДДКР. Серед одержаних результатів, основним висновком є те що, чим більше бізнес витрачає коштів на НДДКР, тим більше в результаті виграє держава в цілому, тоді як витрати держави не дають безпосереднього позитивного ефекту. Таким чином, не викликає сумнівів, що для успішної побудови економіки знань слід створювати всі умови для розвитку інноваційного підприємництва. | 