У дисертації на теоретичному та практичному рівнях вирішено актуальне наукове завдання щодо становлення та розвитку державного регулювання в галузі вітчизняного туризму. Одержані в процесі дослідження результати підтверджують гіпотезу, покладену в його основу, а реалізована мета та завдання дають можливість сформулювати такі висновки та рекомендації. На підставі наукового дослідження встановлено, що комплексне вивчення системи туризму, наукове осмислення процесів, що відбуваються в цій галузі, зокрема, міжнародного туризму триває лише кілька десятиліть. Важливість науки про туризм можна простежити через виникнення дослідницьких інститутів та організацій, зацікавлених у вивченні комерційних та теоретичних аспектів туризму. На міжнародному рівні – це Всесвітня туристична організація, провідна установа в сфері туризму та подорожей та спеціалізований заклад ООН. Систематичного характеру дослідження туристичної діяльності у вітчизняній науці набули лише у 90-ті рр. ХХ ст., коли дозвілля, подорожі, рекреаційна діяльність стають об’єктом дослідження вітчизняних соціологів, економістів, філософів, істориків та географів.
Вважаємо, що більшість існуючих визначень туризму мають вузькоспеціалізований характер, вони не охоплюють предмет у цілому та не розкривають внутрішній зміст туризму. На нашу думку, в поняття “туризм” повинні бути включені туристичні потреби та мотивації, особливості поведінки туристів під час перебування поза межами постійного місця проживання; економічні відносини, що складаються між туристами та виробниками товарів і послуг; фактори взаємодії сфери туризму з навколишнім природним, економічним та іншими макросередовищами. Аналіз наукової літератури, узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду дають підстави стверджувати, що галузь туризму вимагає безпосереднього державного регулювання з метою підтримки пріоритетних напрямів туристичної діяльності, зміцнення матеріально-технічної бази туризму, підвищення рівня життя громадян, створення додаткових робочих місць та умов для реалізації інвестиційних проектів, збільшення надходжень до державного бюджету, підвищення іміджу держави на міжнародному рівні. Державне регулювання в галузі туризму пропонується розглядати як сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу органів державної влади на діяльність суб’єктів господарювання та ринкову кон’юнктуру з метою забезпечення нормальних умов функціонування ринкового механізму, реалізації державних соціально-економічних пріоритетів, вироблення єдиної концепції розвитку туристичної сфери.
Визначено основні функції державного регулювання в галузі туризму: загальна організація та правова регламентація туристичної діяльності, планування розвитку туризму, контроль і нагляд за туристичною діяльністю, регулювання окремих видів туристичної діяльності, забезпечення охорони навколишнього середовища та історичних пам’яток, кадрове забезпечення туризму, підтримка зовнішньоекономічної діяльності туристичних підприємств, створення сприятливого іміджу країни або регіону. Запропоновано наступну класифікацію інструментів державного регулювання в галузі туризму за сферами їх застосування: у правовій сфері – вдосконалення нормативно-правової бази, візової стратегії; розвиток методології ліцензування, стандартизації, сертифікації у сфері туризму; в економічній сфері – податкове регулювання; бюджетне фінансування програм розвитку туризму; створення сприятливих умов для залучення інвестицій у туризм; у соціальній сфері – вирішення проблем адресного соціального туризму; сприяння працевлаштуванню сільських жителів у структурах галузі; у науково-освітній сфері – розвиток наукових досліджень туристичної діяльності; створення інформаційно-аналітичної бази туристичної галузі в Україні; забезпечення підготовки професійних кадрів для сфери туризму; у сфері організації туризму – формування позитивного іміджу України на міжнародному туристичному ринку; сприяння в просуванні туристичного продукту на внутрішній і світовий ринки; створення умов для ефективного використання туристичної інфраструктури. Характеристика показників внутрішнього туризму України свідчить про недостатній рівень його розвитку – як за якісними, так і за кількісними характеристиками. Починаючи з 2001 р. зазначаємо повільне зростання обсягів в’їзного туризму в Україні, що відбулося після його стрімкого падіння у 1999–2000 рр. внаслідок несприятливості умов для розвитку туристичного підприємництва. З цього моменту починається й стрімке зростання попиту українських громадян на закордонні поїздки. Найпотужніші потоки в’їзду та виїзду зорієнтовані в напрямку сусідніх держав: Росія, Польща, Угорщина, Молдова, Білорусь. Водночас вплив українських туристичних підприємств на формування в’їзних і виїзних туристичних потоків поки що є недостатнім.
Встановлено, що подальший розвиток туризму в Україні гальмується відсутністю інноваційних проектів та наукових досліджень з питань розвитку перспективних видів туризму, недосконалістю нормативно-правової бази, недостатньою забезпеченістю туристичної галузі висококваліфікованими спеціалістами, відсутністю відповідних об’єктів для розвитку туризму в сільській місцевості, недостатністю державної підтримки та комплексного підходу до реклами національного туристичного продукту на внутрішньому та міжнародному ринку туристичних послуг, повільними темпами зростання обсягів інвестицій у розвиток матеріальної бази туризму, відсутністю цілісної системи державного регулювання туристичної діяльності у регіонах. Аналіз існуючої нормативно-правової бази в Україні дав змогу встановити факт необхідності подальшого розширення та поглиблення правової основи функціонування туризму. Встановлено, що застосування норм і положень нової редакції Закону України “Про туризм” не сприяло розвитку підприємництва у сфері туризму, особливо малого і середнього, зокрема, підвищенню його ефективності та активізації ділової ініціативи. Перед ним висунені нічим не виправдані бар’єри, перепони й обмеження (суворий, із відповідним ліцензуванням, розподіл на туроператорів і турагентів, необхідність здійснення фінансового забезпечення своєї відповідальності), що ставлять під загрозу і без того дуже скромні здобутки галузі.
В Україні необхідно гармонізувати національне законодавство з європейським, визначитися з понятійними категоріями у сфері туризму, зорієнтувати власників готельних та туристичних підприємств на суворе дотримання міжнародних стандартів, зокрема, проводити подальшу сертифікацію послуг вітчизняних туристичних підприємств та організацій відповідно до міжнародних стандартів ISO або окремих їх положень. Ознайомлення з практикою роботи найбільш відомих європейських закладів освіти туристичного профілю дало змогу розробити основні принципи кадрового забезпечення та підготовки фахівців для сфери туризму: гнучкість і мобільність при врахуванні потреб ринку, різнотипність навчальних закладів (коледжі, інститути, університети), інформаційна відкритість, динамічність в оновленні змісту освіти, широке застосування новітніх технологій навчання в умовах реального виробництва.
Підвищення вимог до ліцензування туристичної діяльності та сертифікації туристичних, готельних послуг і послуг громадського харчування змусить підприємства переглянути кадрову політику, зорієнтуватися на перепідготовку та підвищення кваліфікації своїх працівників з метою підвищення якості туристичного обслуговування населення. Сьогодні заклади освіти в Україні, особливо в обласних центрах, працюють без взаємодії з туристичними підприємствами, без реальної оцінки потреби регіону у фахівцях з туризму та відповідних вимог до їх кваліфікації. Сучасний самостійний розвиток туристичної галузі без державної підтримки призвів до виживання переважно комерційних форм і видів туризму. У цих умовах частка соціального туризму як явища радянського періоду значно зменшилася. Постійно зростаючі тарифи на транспорт, продукти харчування, інші послуги, а також припинення дотацій туристичним закладам та їхнє недостатнє фінансування з боку різних відомств і фондів скорочує число потенційних туристів. Соціальному туризму як фактору розвитку суспільства не приділяється належної уваги, що несе в собі масу негативних соціальних моментів. Основним напрямом державного регулювання соціального туризму слід визнати забезпечення доступності туризму та екскурсійних відвідувань для дітей, молоді, людей похилого віку, інвалідів та малозабезпечених громадян.
Відзначено соціальну значущість туризму як галузі ринкової економіки, її зростаючу роль у духовному та фізичному розвитку особистості, формуванні належного рівня та якості життя. Сучасний туризм є фактором соціальної рівноваги, взаєморозуміння між людьми і народами. Крім його відомих економічних аспектів він набуває культурного та духовного значення. Все це має бути захищено від негативних наслідків, що обумовлені соціально- економічними факторами. Розкрито зміст і особливості сільського зеленого туризму в Україні, з’ясовано та обгрунтовано, що він охоплює широкий спектр форм відпочинку на селі: від стаціонарного відпочинку (власне сільський туризм), відпочинку у туристичних центрах і курортах, що розташовані у селищах і малих містах, до відпочинку у сільських господарствах (агротуризм).
Визначено основні завдання держави в процесі організації сільського зеленого туризму: розробка концепції розвитку сільського зеленого туризму на державному та регіональному рівні, у межах якої виокремлено напрями (моделі розвитку) з урахуванням загальнонаціональної та регіональної специфіки; формування державної політики підтримки альтернативної (додаткової) прибуткової діяльності населення в сільській місцевості; розробка державної програми розвитку сільського туризму як прибуткового сектору економіки, що передбачає формування механізмів правового, фінансового, організаційного, інформаційного. Обґрунтовано, що відпочинок на селі є одним з перспективних напрямів відродження та розвитку українського села, оскільки розвиток туристичного бізнесу приносить дохід не лише власникам осель, а й іншим жителям місцевості: створюються нові робочі місця в сфері обслуговування туристів, зростає попит на продукти харчування, сувенірну продукцію та вироби місцевих майстрів, активізується будівництво та транспортні послуги. Виділено три типи моделей державної участі у регулюванні галузі туризму. Перша модель припускає відсутність центральної державної туристичної адміністрації, всі питання вирішуються на місцях на засадах та принципах ринкової “самоорганізації”. Друга модель передбачає наявність сильного й авторитетного центрального органу – міністерства, що контролює діяльність всіх підприємств туристичної галузі в країні. У країнах, в яких використовується третя модель (умовна назва “європейська”), питання розвитку туристичної діяльності вирішуються в “надрах” певного багатогалузевого міністерства на рівні відповідного галузевого підрозділу. За масштабами міжнародного туризму та формою організації туристичної галузі для України найбільш прийнятна саме третя модель управління.
Аналіз ролі держави в організації та розвитку туристичної діяльності в різних кранах світу, вивчення досвіду побудови рекламно-інформаційної інфраструктури туризму в європейських країнах дало змогу встановити та обґрунтувати першочергові заходи держави щодо просування національного туристичного продукту на міжнародному ринку. Це: широкомасштабне проведення рекламно-інформаційної кампанії в ЗМІ; розвиток виставково- ярмаркової діяльності в сфері туризму; організація презентацій туристичних можливостей України за кордоном; створення мережі інформаційних центрів для іноземних туристів всередині країни; формування сучасної статистики туризму, що відповідає міжнародним вимогам та враховує мультиплікативний ефект розвитку даної сфери. Встановлено й обґрунтовано необхідні заходи щодо підвищення інвестиційної привабливості туристичних підприємств: створення правових засад інвестиційної діяльності у регіоні, забезпечення відкритості інформації про їхню діяльність, недопущення випадків ініціювання банкрутства підприємств (готелів, санаторіїв, кемпінгів, турбаз, дитячих оздоровчих таборів та ін.) з метою перерозподілу власності. Одним з найбільш перспективних напрямів діяльності місцевих органів влади має стати підтримка туристичного бізнесу, зорієнтованого на збільшення обсягів інвестицій у розвиток матеріальної бази туризму. Форми участі можуть бути такими: особиста участь у розвитку підприємництва як засновника та співзасновника нових підприємств; участь в одержанні прибутків, надання земельних ділянок під будівництво як виду спільного фінансування інвестиційних проектів. Більша частина з таких форм участі в умовах обмеження фінансових можливостей органів місцевого самоврядування та загострення дефіциту виробничих ресурсів набуває пріоритетного значення. Органи місцевого самоврядування мають значні можливості для активізації розвитку туризму в регіонах України, оскільки там розміщена більшість туристичних та рекреаційних ресурсів, виробляється та споживається туристичний продукт, працює персонал туристичних підприємств, створюється певний імідж не тільки окремої місцевості, а й країни загалом. Важливим показником реального впливу є довіра населення до представників органів місцевого самоврядування, яка сьогодні значно перевищує довіру до представників органів центральної влади. Тому залучення органів місцевого самоврядування до підтримки розвитку туризму на місцевому рівні є обов’язковою умовою успішного розвитку туристичної сфери. Програмні принципи сталого розвитку туризму, що були чітко визначені на світових форумах з питань розвитку туристичної індустрії, повинні знайти подальше відображення у стратегічних ініціативах щодо сталого місцевого розвитку.
Проведене дослідження та отримані висновки дають змогу надати такі рекомендації органам державної влади України: Цілеспрямована та системна робота щодо розвитку міжнародних туристичних зв’язків на двосторонньому та багатосторонньому, регіональному та міжнародному рівнях має стати головною функцією, першочерговим напрямком діяльності Державної служби туризму і курортів. Особлива увага повинна приділятися забезпеченню Дійсного членства України у Всесвітній туристичній організації, участі у роботі статутних органів організації. Державна служба туризму і курортів має приділяти велику увагу розвитку співробітництва з Європейським Союзом (ЄС) з огляду на можливості просування національного туристичного продукту на європейському ринку, залучення до інформаційного простору, передового досвіду організації туристичної діяльності, посилення євроінтеграційних процесів у нашій державі. Пам’ятаючи про європейський вектор нашої зовнішньої політики, уряд повинний вже зараз максимально адаптувати до сучасних європейських вимог і стандартів існуючі нормативні акти, інститути регіонального управління та місцевого самоврядування. У цьому ж напрямі має розроблятися законодавство, створюватись фонди для поступового вирівнювання стану соціально- економічного розвитку регіонів, надання цільової фінансової допомоги депресивним та проблемним територіям. Впродовж останніх років надзвичайно гострою і нагальною залишається проблема оформлення віз громадянам України, які з метою туризму виїжджають в країни Західної Європи. Хоча в жовтні 2006 р. під час Десятого саміту Україна-ЄС у Хельсінкі (Фінляндія) були підписані угоди про спрощення даної процедури, вже сьогодні МЗС України має домовлятися про якнайскоріше скасування візового режиму для українських туристів. В Україні бюджетні асигнування на туризм є нестабільними та негарантованими, фінансування цільових програм не виконується. Необхідно, щоб визнання туризму як індустрії супроводжувалося виділенням відповідних ресурсів з боку уряду. Досвід європейських країн доводить, що без державних інвестицій розвиток туризму неможливий або вкрай утруднений. |
