Дисертація містить нове вирішення складної наукової проблеми державного регулювання розвитку фінансової інфраструктури. В результаті проведеного в дисертаційній роботі дослідження сутності фінансової інфраструктури, її складових і визначення механізмів державного регулювання процесів її формування та розвитку в Україні підтверджено гіпотезу, що була покладена в її основу. Отримані результати дали змогу сформулювати такі висновки і рекомендації. 1. Аналіз вітчизняної та світової літератури, що становила теоретико-методологічну основу дослідження сутності фінансової інфраструктури та механізмів державного регулювання її формування і розвитку, виявив існування двох основних підходів до вивчення цього складного явища. Перший полягає в її трактуванні як певного виду інфраструктури, який виокремився у результаті розвитку ринкових відносин. Цей підхід зумовлює дослідження сутності фінансової інфраструктури виходячи із загальних характеристик інфраструктури з притаманними їй властивостями створювати умови для розвитку ринку та його складових і узгодження інтересів суб’єктів господарювання. Згідно з другим підходом, прихильником якого є автор роботи, фінансова інфраструктура формувалась як складна структура, що виникла в результаті еволюції фінансової системи, її суб’єктів та об’єктів, є невід’ємною частиною ринку і щодо решти секторів реальної економіки виступає обслуговуючим, перетворюючим, стимулюючим елементом. 2. Доведено, що ефективність фінансової системи досягається в тому випадку, коли створюється випереджальна щодо рівня розвитку фінансової системи фінансова інфраструктура з адекватною суб’єктно-об’єктної частинами та змістовною регулюючою системою. Економіка має внутрішні стимули розвитку, одним з яких є ефективна інфраструктура. Фінансова система як частина економіки наповнює, структурує фінансові потоки та забезпечує їх неперервність у часовому та просторовому вимірюванні, створює віртуальні потоки капіталів. Крім того, фінансова система спонукає виникнення і розвиток іманентних їй елементів (гроші, грошовий ринок, ринок капіталів, кредитні відносини тощо) та інститутів, що утворюють об’єктну частину фінансової інфраструктури, і організує роботу своїх спеціалізованих учасників (інституцій), що формують суб’єктний прошарок фінансової інфраструктури. До суб’єктної частини також належать інституції регулювання та саморегулювання, які в сукупності утворюють системну регулюючу надбудову інституційної інрафтсруктури. 3. Подолання негативних явищ, пов’язаних із розвитком фінансової системи у новостворених ринкових економіках, можливе за умов розвинутої фінансової інфраструктури. Вона може виступати каталізатором ринкових трансформацій, формувати траєкторію економічного, соціального, політичного та фінансового розвитку, визначати його темпи, передбачати можливі негативні зміни у майбутньому та їх наслідки. Фінансова інфраструктура, діючи через об’єктно-суб’єктні структури, створює інфраструктурне середовище, ефективність дії якого визначається рівнем сполучення законодавчих, організаційних, наукових, комунікативних, облікових, міжнародних та інших її елементів. Фінансова інфраструктура являє собою оболонку, яка оточує фінансові ринки і пронизує весь комплекс відносин, що виникають в їх межах. Її можна визначити як сукупність інститутів та організацій, науково-методичних і кадрових елементів, що забезпечує неперервне, прозоре й надійне функціонування фінансового ринку в його динамічному розвиткові, переміщення та розподіл потоків капіталів між секторами, суб’єктами й об’єктами ринку. 4. Донедавна дефініція поняття “інфраструктура” та її складових була досить розмитою, а більшість теоретико-методологічних положень, на які спирались автори наукових та методичних праць – дискусійними. Відсутність чітких критеріїв визначення інфраструктури та її складових було живильним ґрунтом для існування невизначеності в засадах, підходах, методах та інструментах державного регулювання фінансових ринків та фінансової інфраструктури. Системи державних регуляторів в Україні досі характеризуються хаотичністю, невідповідністю цільовому призначенню, наявністю процесів прийняття рішень, що характеризуються дрібним опікуванням і спрямовані на ситуаційний контроль та управління. Це суперечить загальній концепції функціонування економічних систем на ринкових засадах. Доводиться, що, запроваджуючи державну політику, слід дотримуватися таких принципів державного регулювання розвитку фінансової інфраструктури: випереджального розвитку інфраструктури; ”оболонки”, тобто узгодженості основних елементів інфраструктури між собою та з іншими елементами фінансового ринку; динамічності розвитку та реагування на зміни у глобальному середовищі; подолання інформаційної асиметрії та першочерговості інноваційних заходів. 4. Зорієнтованість державного регулювання на сучасні ринкові механізми та інструменти передбачає при запровадженні державної фінансової політики виділення ключових ринків та інструментів, ключових гравців та державних органів, що стимулюють розвиток систем, а також ключових інститутів, які визначають “гасло” перетворень, норми та правила поведінки економічних суб’єктів. Цього підходу пропонується дотримуватися під час регулювання регіональних, національних систем та розробки концепції входження держави у міжнародний простір. Особливий акцент має бути поставлений на безпечності фінансових трансакцій, а також на забезпеченні формування “м’якої інфраструктури” – розширенні економічних прав людини, підвищенні довіри до фінансових інститутів та інституцій. 5. Завданнями регулювання об’єктної інфраструктури є вибір рівня управління; гармонізація законодавства; запровадження стандартів управління; подолання асиметрії інформації; удосконалення системи індикаторів ринку; поліпшення корпоративного управління; формування відповідних ринків; запровадження нових інструментів фінансового ринку; забезпечення вибору механізмів управління, що не суперечать об’єкту. 6. Основні механізми та інструменти державного регулювання суб’єктної інфраструктури мають забезпечувати: створення критичної маси інституцій ринку; визначення формату взаємодії між інституціями; примус до легального характеру діяльності; формування саморегулівних структур; стимулювання здатності до саморегуляції; непорушення конкурентних основ функціонування інституцій; фінансову стійкість і стабільність. Що стосується суб’єктів регуляторного блока, то вони мають дотримуватися принципів несуперечливості в діяльності; узгодженості дій; оптимального розподілу функцій та завдань; складання плану спільних заходів; запровадження ефективного менеджменту. 7. Одними з об’єктів цілеспрямованого впливу держави у сфері фінансових відносин є регіони України. На регіональному рівні з різних причин, але насамперед у результаті традиційної централізованої моделі взаємовідносин бюджетів, асиметрії виробничої діяльності, а отже, розсередження фінансових інституцій, спостерігається брак вільних коштів й зумовлена цим явищем несамостійність регіональних суб’єктів управління. Не сприяє активізації фінансової діяльності також існуюча перерозподільча система бюджетних ресурсів. Таким чином, вектор ключових інститутів формують фінансова незалежність та оперативна самостійність місцевих та регіональних органів, яка на сьогодні можлива за умови активізації ринку муніципальних цінних паперів. На сучасному рівні регіонального розвитку як ключовий інструмент можуть використовуватися муніципальні облігації, як ключовий орган державного управління – міські, районні ради депутатів, ключовий ринок – регіональні фондові ринки. 8. Доводиться, що існуючий досвід випуску муніципальних цінних паперів та управління ними в Україні не продемонстрував належної ефективності у зв’язку з такими обставинами: короткостроковістю позики; нерозвиненістю інформаційної та наукової інфраструктури на регіональному рівні, що виражалося як брак інформації щодо емітента, відсутність бази для оцінки реальних ризиків; завеликими витратами, що супроводжували випуск позик та управління ними; недостатньо розвиненою законодавчою інфраструктурою; недосконалим розподілом відповідальності на рівні суб’єктів управління муніципальним боргом. Отже, напрямами удосконалення регіонального муніципального ринку може бути подолання вказаних негативних явищ й активізація ролі фінансової інфраструктури на регіональному рівні. 9. На національному рівні державного управління особливий вплив на фінансові ринки та його інфраструктуру здійснюється через інструменти фінансової політики, а саме: інструменти грошово-кредитного, валютного та емісійного регулювання, що спрямовані на забезпечення достатньої грошової маси для розвитку виробництва, стабільних темпів зростання, досягнення стабільності й конвертованості національної валюти. На цьому рівні встановлюються загальні засади функціонування фінансової системи, коригуються базові інститути, формується система інституцій та реалізуються принципи нагляду за їх роботою та контролю. 10. Cеред ключових суб’єктів регулювання виділено НБУ, який виконує низку функцій, притаманних більшості центральних банків країни. Найбільш суттєвими для формування та розвитку фінансової інфраструктури є виконання його функції як емісійного центру, реалізація функції кредитора “останньої інстанції” та запровадження монетарного регулювання. Виділення цих функцій має історичні корені, що пов’язані з процесами підвищення рівня суб’єктивізації регулювання фінансового ринку і контролю за обсягом грошової маси в обігу та на рахунках у комерційних банків. До того ж на цьому рівні визначається характер взаємовідносин банків першого і другого рівнів, що може непрямо впливати на ризики та міцність банківської системи; саме у цій сфері формується “м’яка інфраструктура”. Отже, ключовим ринком стає банківський ринок, ключовим інститутом – міцність і стабільність роботи банків першого та другого рівнів, ключовими закладами – банки України. Така розстановка зумовлена наявною асиметрією фінансового ринку, де банківський сектор є його більшою частиною. З поступовим розвитком ринку капіталів акценти зміщуватимуться у бік посилення ролі Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку та пов’язаних із фондовим ринком інституцій та інститутів. 11. З існуючих інструментів грошово-кредитної політики важливо вибрати ті, які становлять систему взаємопов’язаних заходів, що сприяють економічному зростанню, оптимізації структури грошової маси, вирішенню низки макроекономічних і соціальних завдань. У цьому зв’язку важливою є інтеграція методів й інструментів грошово-кредитного регулювання, валютної політики, заходів з емісії банкнот і регулювання ринкової фінансової інфраструктури. Ці методи мають поєднувати ринкові та адміністративні інструменти, інструменти прямої та непрямої дії тощо. 12. Глобалізація фінансового середовища породжує численні проблеми та стимулює пошук шляхів їх вирішення. Серед найбільш суттєвих проблем слід згадати: підвищення ризиків фінансової діяльності; суворі вимоги щодо адаптації національної законодавчої інфраструктури до міжнародних норм, правил, рекомендацій; тенденція на світових ринках до скорочення трансакційних витрат, що вимагає підвищення рівня технологічності проведення операцій; вибір моделі інфраструктури, яку доцільно запровадити в країні. Останнє передбачає ознайомлення із досвідом інших країн з метою “закладання фундаменту” для подальшого вибору та створення моделі фінансової системи. Проте йдеться не про запозичення досвіду, а про визначення власних геофінансових пріоритетів на підставі вивчення цього досвіду в історичній перспективі та з урахуванням наслідків його перенесення на національний грунт. 13. Формуючи українську фінансову політику на сучасному етапі в умовах розробки концепції входження держави в Європейський Союз, слід враховувати характерні відмінності європейської фінансової системи та комунітарної політики від інших фінансових систем. Серед низки пріоритетів, що відображено у європейських угодах, зокрема Маастрихтській, визначено досягнення “неінфляційного зростання” економіки країн регіону. Це передбачає проведення досить жорсткої монетарної політики, відкритість фінансових ринків, достатній рівень їх капіталізації, поширення нових інструментів, що активно застосовуються на європейських ринках. Стосовно фінансової політики слід зазначити, що як ключові інститути, що потребують ретельного відпрацювання в системі державного регулювання фінансового ринку на етапі інтеграції, слід виділити валютно-курсові механізми та лібералізацію фінансової діяльності. 14. Терористичні акти довели існування у світових масштабах величезного прошарку нелегітимної фінансової інфраструктури. Це є об’єктивним фактом – як тільки виникає новий ринок (у даному разі “чорний ринок”), незмінно створюється й інфраструктура, що його обслуговує. У “чорної” інфраструктури є кілька переваг перед легітимною: значні “джерела живлення” з боку недемократичних країн і політичних режимів; активне використання явища асиметрії інформації; тривалий термін існування і примноження багатства; застосування механізму руйнування, а не створення, який за своєю природою є більш легким для реалізації; чітке підпорядкування за вертикаллю, жорстка дисципліна та жорстокий каральний апарат і механізми примусу; її вигідність для деяких фінансових установ, зокрема страхових, внаслідок можливості запровадження нових продуктів, які приносять прибутки. Протистояти цій силі можуть лише злагоджені дії усієї міжнародної спільноти, створення протидіючої “критичної” фінансової інфраструктури з об’єднанням ресурсів уряду, саморегулівних структур і бізнесу. 15. Відповідно до отриманих наукових результатів рекомендовано запроваджувати об’єктний, суб’єктний та інституціональний підходи на кожному рівні державного регулювання з виділенням ключових ринків, інструментів, органів управління, інституцій. Фінансова інфраструктура визначає фінансовий та економічний розвиток регіонів і держави загалом, ефективність їх функціонування, можливості виходу суб’єктів господарювання на світогосподарські ринки. |
