Головний висновок дисертації — встановлення нових знань про адміністративний проступок (адміністративний делікт), що утворили концептуальні засади нової адміністративно-деліктної теорії і детермінували адміністративно-деліктне право, як підгалузь адміністративного права. Систематизація отриманих результатів дозволила сформулювати низку підсумкових узагальнень щодо мети і завдань дослідження. Здобутки української філософської школи щодо потреби гносеологічного за своєю сутністю права в онтологічних обґрунтуваннях, кореляційних зв’язків між онтологічною об’єктивністю, гносеологічною коректністю і ревалентністю теоретичних конструкцій (наукових теорій) відносно конкретно-історичного соціокультурного контексту довели доцільність і необхідність дослідження адміністративного делікту з позицій правової онтології і правової гносеології. Наближення із зазначених позицій до деліктного сегмента українського адміністративного права показало, що його дослідження здійснюється з явною диспропорцією між базовими складовими: адміністративним проступком (деліктом), адміністративною відповідальністю і адміністративною деліктологією. Інтелектуальні зусилля концентруються на проблемах відповідальності за вчинення адміністративних деліктів і розпорошуються на інших наукових напрямах. Водночас адекватне суспільним потребам регулювання відносин адміністративно-деліктної сфери потребує об’єктивних знань насамперед про адміністративний проступок — первісний і домінуючий фактор утворення інститутів відповідальності й деліктології в адміністративному праві. Виходячи з того, що процес пізнання правового феномена стає об’єктивним дослідженням за встановлення логічних зв’язків між а) обставинами, що обумовили сам факт його виникнення, б) особливостями відповідного історичного періоду, в) етапами його розвитку у змінах гносеологічних характеристик, г) сучасними онтологічними ознаками, д) тенденціями перспективи, безпосереднє дослідження адміністративного делікту (як правового феномена) є неможливим за межами його генезису, історико-правової природи. Вивчення історико-правової природи явища, яке в українському законодавстві позначено терміном “адміністративне правопорушення (проступок)” показало, що “адміністративний проступок” і “адміністративне правопорушення” мають різний генезис. “Адміністративне правопорушення” генетично пов’язано з інститутом адміністративної юстиції, яка є передумовою адміністративного права. Поняття адміністративного проступку пов’язано з трансформаційними процесами у сфері кримінального права — поступовим виділенням із кримінальних правопорушень (злочинів) особливої групи діянь, які кваліфікувались як малозначущі проступки або кримінальні проступки (делікти). За радянських часів інститут адміністративної юстиції ліквідується, а завдяки політичній доцільності для позначення делікту починає використовуватися конгломеративна конструкція “адміністративне правопорушення (проступок)”. Таж сама політична доцільність обумовила виникнення теорії шкідливості адміністративного делікту на противагу суспільній небезпечності. У результаті виникла дискусія відносно того, яким діянням є адміністративний делікт: шкідливим чи суспільно небезпечним. Декілька десятиліть суперечок і величезна кількість публікацій з цього приводу коректної відповіді на це питання не дали. У дисертації підхід до зазначеної проблеми принципово змінено. Відмова розглядати співвідношення суспільної небезпеки і шкідливості з позицій їх питомої ваги у тих чи інших групах деліктів і застосування онтолого-гносеологічного підходу до делікту, як до правового феномена, дозволили дійти такого висновку: шкідливість — онтологічна категорія і притаманна діянню; суспільна небезпека — гносеологічна категорія і притаманна складу проступку. Розгляд адміністративного права в контексті його оновлення відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні дозволив обґрунтовано стверджувати, що це поліструктурне право, предмет якого не є однорідним і включає поряд з відносинами державного управління публічно-управлінські відносини й інші відносини сфери публічної адміністрації. Цей висновок спонукав до оновлення поглядів на деліктну складову адміністративного права і з’ясування її місця у цій поліструктурній системі. Результатом стало встановлення наявності за цією складовою специфічного предмета правового регулювання, специфічного методу правового регулювання, специфічного законодавства, тобто ознак, що притаманні не правовому інституту, а підгалузі права. Таким чином, у межах дисертації доведено, що деліктна частина адміністративного права, яка традиційно іменується адміністративною відповідальністю, є його підгалуззю, а саме — адміністративно-деліктним правом. Важливими напрямами наукового пошуку у сфері адміністративно-деліктного права й оновлення законодавства про адміністративну відповідальність є визначення адміністративно-деліктної політики й методології адміністративно-деліктного законодавства. Вихідними позиціями розробки зазначених категорій є, по-перше, вчення про співвідношення права і закону; по-друге, конституційні норми щодо а) визнання людини, її життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканності й безпеки найвищою соціальною цінністю; б) похідного характеру змісту і спрямованості діяльності держави від прав і свобод людини, обов’язок держави забезпечувати права і свободи людини; в) відповідальності держави перед людиною за свою діяльність; г) визнання засадою правового порядку протиправність примушення робити те, що не передбачено законодавством; д) неприпустимості порушення особою прав і свобод інших людей (осіб); е) наявності у особи обов’язків перед суспільством; ж) визначення виключно законами України діянь, які є адміністративними правопорушеннями, та відповідальності за них. Дослідження правової політики як особливої форми юридичної легітимації державного політичного курсу дозволило зробити висновок, що адміністративно-деліктна політика — це цілеспрямована прогностична діяльність держави щодо визначення і теоретичного обґрунтування потреб у введенні і скасуванні заборон на діяння фізичних і колективних суб’єктів; встановленні й корегуванні відповідальності в адміністративному порядку за їх порушення; а також формуванню, функціонуванню і науковому забезпеченню адміністративно-деліктного законодавства відповідно до державної правової політики. Дослідження практики визнання діянь адміністративними деліктами з урахуванням попередніх узагальнень дозволили дійти висновків, що визнання діяння деліктом повинно відбуватися за такими критеріями: а) наявність у діянні суспільної небезпеки та її характеристики; б) порушення діяннями особи публічних інтересів; в) відсутність у діянні такої ознаки, як порушення фактично існуючих договірних зобов’язань. Підсумковий висновок полягає в тому, що питання специфіки виникнення, становлення і розвитку деліктного феномена в адміністративному праві, а також подальших перспектив використання отриманих знань, не повинні обмежуватися виключно сферою науково-теоретичних дискусій та обговорень, формулюванням пропозицій щодо вдосконалення нормативного матеріалу. Досвід майже всіх років державотворення незалежної України свідчить — основні проблеми, з якими стикається як держава, так і суспільство, полягають саме у сфері забезпечення нормального режиму виконання законів, розбудови правозастосовчих інституцій, створення правової системи, яка б слугувала людині, а не виступала безпорадним і часто байдужим статистом активності тоталітарних рудиментів на правовому просторі. |
