Аналіз культури ранньопервісного населення території сучасної України в нерозривному зв'язку з особливостями його природного оточення засвідчив плідність такого підходу до відтворення найдавніших сторінок історії. Адже саме в цьому контексті відкриваються унікальні перспективи для глибшого розуміння базових механізмів та напрямків палеоісторичних і культурних процесів, встановлення їх етапності, пояснення їхніх загальних і особливих рис в часі та просторі. Виходячи з мети та основних задач дослідження, зроблено такі висновки. 1. Визначено три основні напрямки концептуалізації взаємин природи та давніх суспільств, що існують сьогодні в давній історії та первісній археології та сягають своїм корінням античного природознавства. 1.1. В рамках найдавнішого з цих напрямків людина розглядається як створіння природи та її невід'ємний компонент, який здатен пристосуватися до потужного впливу свого природного оточення. Ця ідея, вперше сформульована ще в античності у вигляді тези про первісного дикуна-страждальця, протягом XVIII-ХХ ст. розвивалася в контексті досліджень антропогеографічного та клімато- й географо-детерміністичного напрямку. В другій половині ХХ ст. на цьому підгрунті виникає поняття про господарсько-культурні типи та виробляється концепція адаптації, яка сьогодні залишається одним з ефективних теоретичних інструментів інтерпретації окремих аспектів давньої історії та культури. Епоха науково-технічної революції створила передумови для перенесення акцентів на дослідження перетворюючої ролі людини у природі, в результаті чого виникають теорії культурного і антропогенного ландшафтів, ландшафту як артефакту та ландшафту як серії послідовних заселень. Останнє десятиріччя ХХ – початок ХХІ ст. стають часом усвідомлення багатоваріантності конкретних шляхів взаємодії природи і населення, що знаходить відбиття в концепціях гео- та екосистемності, а також у понятті про співтворчість людини й природи. Ці ідеї розробляються в рамках теорії ландшафту як синтезу соціального та природного значення, теорії колонізації природи, соціально-економічного метаболізму та інших. 1.2. Кожен з цих магістральних напрямків інтерпретації взаємодії культури і природного оточення виявляє себе у широкому розмаїтті конкретних теорій та понять. Останніми роками найбільше прихильників здобули теорія адаптації, теорія стресу, пружності й регулювання, концепт усталеного розвитку, теорія коеволюції тощо. 1.3. Властивий сучасній світовій науці плюралізм оцінки взаємин природи та ранньопервісних суспільств відіграє цілком позитивну роль в плані створення уявлення про основні галузі впливу навколишнього середовища на давню культуру. Сьогодні не викликає сумнівів той факт, що особливості палеоісторичних процесів навряд чи можуть бути остаточно з'ясованими у відриві від їх географічного, екологічного та демографічного контексту. В той же час, поза увагою сучасних фахівців в галузі давньої історії часто залишається конкретний зміст і просторові обсяги цього географічного контексту та механізми його взаємодії з культурними системами далекого минулого. 2. На підставі синтезу даних гуманітарних та природничих наук реконструйовано історичні процеси, які відбувалися в ранньопервісний час в окремих географічних зонах та ландшафтах на території сучасної України. 2.1. В результаті аналізу просторових і хронологічних закономірностей, характеру та історико-культурного змісту цих процесів було виявлено широку варіабельність шляхів використання ресурсів навколишнього середовища ранньопервісним населенням, що проживало на території сучасної України. На цій підставі було розроблено систему палеоекологічного районування території сучасної України для чотирьох хронологічних етапів: для епохи максимального похолодання (головного кліматичного мінімуму плейстоцену), для аллерьоду (кліматичного максимуму плейстоцену), для дріасу ІІІ – пребореалу (кліматичного мінімуму післяльодовикової історії мисливців та збирачів, часу формування сучасної географічної зональності) та для бореалу (кліматичного оптимуму в історії мисливців та збирачів). Екологічні регіони, які були виділені для кожного з цих періодів, відрізняються як за характером окремих компонентів палеогеографічного середовища, так і за особливостями культури життєзабезпечення та етнічного складу їх мешканців. 2.2. Встановлено, що кількість і характер екологічних регіонів, які виділяються в рамках окремих географічних зон, змінюються в часі та просторі. В цьому контексті простежено декілька загальних закономірностей. З одного боку, кількість екологічних районів поступово збільшується в часі в міру зростання абсолютної та відносної густоти населення та урізноманітнення засобів використання ресурсів природного оточення. З іншого боку, простежується стала кореляція між характером палеогеографічного середовища та структурою екологічних районів. Так, просторова дискретність природно-ландшафтного оточення в усіх випадках є надійним підгрунтям для виділення низки екологічних районів. В умовах відносно гомогенного середовища проживання або у випадку, коли палеогеографічні райони в силу різних причин не можуть бути чітко розмежовані в просторі, основним критерієм окреслення рамок окремих екологічних районів стають елементи культури життєзабезпечення або етнічний склад населення, що там проживало. Крім того, виявляється зв'язок між демографічною місткістю палеогеографічного середовища та його екологічним районуванням. Так, зокрема, степова зона, яка традиційно характеризується найнижчим ресурсним потенціалом, протягом всього ранньопервісного часу є прикладом найрозгалуженішої системи екологічних районів. 2.3. Було встановлено, що результати аналізу просторових і хронологічних особливостей системи екологічних районів, виділених на території сучасної України для окремих етапів ранньопервісної доби, можуть розглядатися як змістовна джерельна база для вирішення проблеми адаптивного навантаження культури давнього населення. Вони видаються перспективними і для обгрунтування просторових рамок міждисциплінарного дослідження давньої історії. 3. Визначено адаптивне навантаження окремих галузей культури ранньопервісного населення. Доведено доцільність врахування як синхроністичного, так і діахронічного аспектів порівняльного аналізу культурних систем та окремих культурних елементів, які функціонували у конкретних палеогеографічних умовах. 3.1. Встановлено, що найперспективнішим шляхом вирішення питання про адаптивність ранньопервісної культури в синхроністичному контексті є виявлення та екологічна інтерпретація локальних особливостей поселенських систем (в тому числі, системи розселення, типів і різновидів поселень, особливостей їх внутрішньої організації), способів устрою житлових споруд, господарсько-побутових об'єктів (вогнищ, господарських і пекарських ям, комор, скарбів тощо) та систем господарювання населення. Екологічний вимір етнічних процесів, які відбувалися в середовищі давнього населення, як і палеогеографічна детермінованість соціонормативної та духовної галузі ранньопервісних культур, є набагато більш дискусійними. Фрагментарність сучасної джерельної і методологічної бази досліджень такого роду змушує визнати, що вплив природно-ландшафтного оточення на цю сферу життєдіяльності давнього населення в більшості випадків був опосередкованим. 3.2. Було встановлено, що діахронічний контекст проблеми адаптивності давніх культур найповніше може бути вивченим через аналіз закономірностей розвитку в часі культурних систем, пов'язаних з конкретним географічним макропростором. В результаті такого аналізу було виявлено існування щонайменше двох категорій культурних елементів та явищ: тих, що на даному етапі характерні лише для конкретної зони (підкреслимо, що їх обмаль та зустрічаються вони не в усіх регіонах та провінціях окремих зон) та тих, що не мають сталої зональної прив'язки, хоча й можуть бути співвіднесені з певним типом рослинного оточення, гідромережі або палеорельєфу. Крім того, специфічні риси культури певної групи населення можуть змінюватися в часі в залежності від палеокліматичної ситуації. Для ранньопервісного часу в рамках жодної з палеогеографічних зон території сучасної України не вдалося виявити єдиної моделі ні в культурі життєзабезпечення, ні в етнічній культурі, узятих як цілісні системи; не проявляють одноманітності й їх окремі структурні компоненти. 3.3. Було встановлено, що в ранньопервісну добу формування та історичний розвиток окремих культурних елементів і цілісних культурних систем були пов'язані не стільки зі складом й характером фауни, флори та рельєфу певного регіону, скільки з його демографічною місткістю, зі специфікою його ресурсної бази, з її розмаїттям та доступністю для населення цієї території, тобто з екологічним потенціалом регіону. Він, в свою чергу, визначався як особливостями видового та якісного складу окремих компонентів палеогеографічного мікросередовища, так й інтенсивністю використання ресурсів даного регіону у попередній час, демографічною ситуацією на суміжних територіях. Отже, крім суто географічного чинника тут у дію вступають механізми соціокультурного походження. 4. В результаті аналізу просторових і хронологічних особливостей культури ранньопервісного населення території сучасної України у їхньому безпосередньому зв'язку з особливостями природного середовища того часу було обґрунтовано просторові рамки міждисциплінарного дослідження давньої історії. 4.1. На підставі огляду сучасних теорій і методів концептуалізації географічного простору в історичних дослідженнях було встановлено, що центральне місце в контексті дослідження адаптивного навантаження давніх культур на макрорівні традиційно посідають так звані макропростори – палеогеографічні зони та палеоландшафти. Було визначено зміст, функціональне навантаження та пізнавальний потенціал цих понять для реконструкції історичних та культурних процесів ранньопервісної доби. В результаті окреслено ряд актуальних проблем, вирішення яких має ключове значення для використання цих понять в контексті дослідження давньої історії та культури. Зокрема, такою проблемою залишається джерельна база та механізми визначення фізико-географічного змісту палеогеографічних зон та палеоландшафтів, встановлення їхніх просторових кордонів на певних палеокліматичних етапах, створення чіткої таксономічної системи зональних та ландшафтних одиниць різних рангів, вдосконалення понятійного та термінологічного апарату. 4.2. Кореляція системи екологічних регіонів, розробленої для окремих палеокліматичних періодів ранньопервісної доби, з палеогеографічними макропросторами засвідчила, що в жодному випадку будь-який з екологічних районів не збігається ні з зонами, ані з ландшафтами. В рамках кожної зони функціонувало декілька екологічних районів. Кожен екологічний район поєднував декілька типів та видів палеоландшафтів. В результаті поставлено під сумнів усталену в сучасній науці ідею про плідність дослідження систем взаємодії природи і давнього населення в обсязі цих географічних макропросторів. 4.3. Було доведено, що ранньопервісна культура постає явищем адаптивним по відношенню не тільки (і не стільки) до палеогеографічного середовища певного обсягу, а й до всієї сукупності соціально-історичних, природно-географічних, етнокультурних умов конкретної території, де проходило життя конкретної групи – тобто до її жилого простору. Встановлена для ранньопервісного часу система екологічного районування території сучасної України фактично являє собою сукупність жилих просторів макрорівня. Результати використання ідеї про жилі простори для вивчення систем розселення, ресурсної бази, способу устрою поселень та окремих житлових структур на прикладах первісних культур Європи засвідчили доцільність розгляду жилого простору як багаторівневого поняття, враховуючи як діахронічний (простір, що використовувався протягом дня – сезону – року – життя – терміну життєдіяльності одного покоління – терміну існування культури як системи), так і просторовий (житло – господарсько-побутовий комплекс – поселення – господарська територія – весь простір, що використовувався групою) його аспекти. З урахуванням сучасного стану джерельної та методичної бази, найперспективнішим шляхом аналізу жилого простору виявився дедуктивний, що передбачає перехід від загального до окремого. 5. Таким чином, палеоекологічний підхід до відтворення найдавніших етапів історії населення території сучасної України виявляється результативним пізнавальним інструментом на шляху розуміння сутності палеоісторичних процесів лише в тому випадку, коли в дослідженнях такого роду чітко визначені їх територіальні рамки та конкретний об'єкт (соціальна або етнічна спільнота, особливості історико-культурного розвитку якої мають бути концептуалізовані). | 