У дисертації представлена перша спроба комплексного дослідження однієї з маловивчених пам'яток давньоруської літератури – Соломонового циклу апокрифічних повістей – за сукупністю їхніх ранніх списків, що збереглися, з урахуванням знайдених джерел, проблематики й поетики повістей у контексті російської середньовічної культури. Проведене дослідження дало можливість дійти таких висновків. Змістом історії наукового вивчення повістей про Соломона є рух дослідницької думки від порівняльно-історичної методології XIX – першої третини ХХ ст. до джерелознавчого й текстологічного підходів другої половини ХХ ст. Останні висувають сучасні вимоги до вивчення й публікації рукописних творів, прийняті в роботі. Генезис давньоруських повістей про Соломона включає еволюцію оповідань про біблійного царя в давній і середньовічній словесності. У Третій книзі Царств – основному джерелі відомостей про біблійного царя – образ Соломона відрізняється гіперболізацією та ідеалізацією; Біблія визначає й основні мотиви сюжету про Соломона. Мотиви гріхів Соломона, його відступу від заповідей особливо плідно розвиваються в літературі мудреців, разом з уявленнями про чарівні здібності царя й виняткові події у його житті. Амбівалентність властива сприйняттю образу Соломона у християнській та мусульманській традиціях, заснованих на Святому Письмі, трактованому у світлі догматів цих релігій. Повісті про Соломона знаходять поширення в європейській літературі середніх віків; їхній історико-літературний контекст на Русі становить поява нового типу оповіді, сюжетів і героїв разом зі зламом у традиційному світогляді в середині – другій половині XV століття. Апокрифічним повістям Соломонового циклу властиве прагнення відійти від канонів традиційних жанрів, як у структурі сюжетів, так і в мовних засобах. Інтерес до повістей міг активізуватися в контексті інтелектуальних пошуків, певного вільнодумства, прямо й побічно пов'язаних з єретичними рухами, у тому числі з «новгородсько-московською єрессю». У дослідженні представлено археографічний огляд списків із характеристикою двох найважливіших жанрів рукописної книги, у яких зустрічаються повісті, – Палеї та енциклопедичного четьйого збірника; підсумовано істотні спостереження над списками й обґрунтовано вибір списку для публікації – за Барсівською палеєю, що датується кінцем XIV ст. й не носить слідів другого південнослов’янського впливу; викладено принципи публікації текстів. У Барсівській палеї повісті про Соломона подані найбільш повно, у типовій послідовності; у тексті мало індивідуальних читань, мова зберігає численні прикмети старовини, що дозволяє датувати переклади текстів про Соломона часом не пізніше середини XIII ст. Соломонів цикл у складі Палеї та енциклопедичних четьїх збірників сформований із повістей, що мають джерела в середньовічній єврейській літературі. У жодній з пам'яток середньовічної єврейської літератури не зустрічається повної добірки казань про Соломона, що була б аналогічною давньоруській. Циклізація перекладних повістей і сталий характер циклу – явище східнослов'янської книжності. Констатовано структурні, функціональні, стилістичні особливості давньоруських повістей, редакторську роботу, спрямовану на спрощення й белетризацію оповідного матеріалу. Давньоруські повісті Соломонового циклу складаються з чотирьох груп творів: «Повісті про Кітовраса», що відрізняється кількістю редакцій, ступенем поширеності в равіністичній літературі й тривалою еволюцією сюжету; повістей про двоголову людину, царицю Савську й царя Адаріана, що розвивають тему Соломонової мудрості і є контамінацією декількох джерел; судів Соломона, що складаються із чотирьох новел, об'єднаних мотивом суду у присутності царя. У цій групі найбільш варіативні фабула та колізії, а першоджерелами є компілятивні антології пізнього середньовіччя. Група «Соломон і жінки» представлена двома короткими повістями й одним додатком, що перебуває поза межами циклу, але є тематично близьким до нього. Мотив одруження Соломона розроблений під впливом чарівно-казкової поетики й стилістики. Мова повістей відрізняється стародавністю, що може свідчити про домонгольське походження перекладу, й наявністю лексичних гебраїзмів, однак особлива популярність і поширення повістей припадає на XV століття. Сукупність даних свідчить про те, що оригінали повістей були давньоєврейською та арамейською мовами, а переклад виник у результаті активності давньоруських книжників. Церковнослов’янська мова творів є коректною. Переклад є русифікованим: він пройшов редакторське виправлення, що не повністю позбавило текст лексичних гебраїзмів. Висновки вчених, що досліджували історичні процеси в Росії XV – початку XVI століть і явища суспільної думки, пов'язані з ними, певною мірою узагальнив академік М.П. Алексєєв у доповіді на IV Міжнародному з'їзді славістів. Він писав: «Російська культура XV–XVI ст., у різноманітних її проявах, була зовсім не такою далекою від гуманістичної культури епохи Відродження, як це зазвичай вважається,… ми маємо цілковите право говорити про явища гуманізму на російському ґрунті в цей період». Як уявляється, повісті Соломонового циклу виступають вагомим підтвердженням цієї тези, з притаманним їм потрактуванням сюжетів, тем і образів у контексті ідеології та культури російського Передвідродження. Серед пам'яток давньоруської літератури місце Соломонового циклу визначається його неповторною сюжетною цікавістю, яскравою образністю, позачасовою проблематикою. Водночас давньоруське втілення сюжетів про Соломона є частиною багатої традиції світової літератури: найбільш істотні європейські естетичні напрямки й літературні течії не залишились байдужими до вічного образу Соломона. Легендарно-історичні риси Соломона створюють підґрунтя масштабного образу-символу, що втілює далекоглядність правителя, справедливість судді, майстерність життя та афористичність думки й слова. Додатки складають матеріали для публікації усіх повістей циклу за основним списком із різночитаннями за іншими списками; статистичні дані розподілу повістей за списками; переклади єврейських джерел; глосарій релевантних термінів єврейської культури; ілюстративний матеріал. | 