Наше дослідження було спрямоване на аналіз розвитку парадигми темпоральності в давньогрецькій мові як системи засобів часової референції та еволюції стратегії часової параметризації носіїв цієї мови. Організуючою системою відображення природи часу як феномену буття в різних формах існування давньогрецької мови є категорія темпоральності. Оскільки мовна референція часу змінюється залежно від ментально-сенситивного сприйняття, онтологічних та гносеологічних уявлень мовців про фізичний час, категорія темпоральності є етнолінгвістичним явищем історичного характеру. Результати наших спостережень засвідчили, що мовна репрезентація феномену часу в давньогрецькій мові значною мірою ґрунтується на хронотопології античного світу: переважання сприйняття часу як універсального континууму в архаїчний період та референція його як результату усвідомлення носіями мови його дискретних характеристик у класичний період. Діахронне дослідження парадигми темпоральності в давньогрецькій мові продемонструвало різні зміни та загальну мовну направленість у граматичному відтворенні часових відношень та функціонально-семантичному діапазоні граматичних засобів референції часу. Процеси формування та стабілізації граматичних засобів категорії темпоральності демонструють лабільність розвитку, іноді різнонаправлені тенденції на проміжних часових зрізах (період VII-VI ст.), що додатково засвідчує перебування на етапі становлення, а не усталеності. Реалійно детермінована часова дискретність передбачає відповідну мовну репрезентацію. Врахування континуальності та дискретності часу як референта категорії темпоральності, ментальної специфіки відображення об’єктивних часових універсалій та їх втілення в мовному матеріалі давньогрецької мови дозволили розширити традиційний трихотомічний часовий розподіл на пентатомічний із синкретичних часових планів з диференціацією їх темпоральних параметрів: роз’єднано- та з’єднано-претеритальний, презентний, з’єднано- та роз’єднано-футуральний). Використовуючи пентатомічну модель часового простору, можна визначити приналежність часових форм до роз’єднаних або з’єднаних сегментів претеритального, презентного та футурального планів і тим самим з’ясувати їх задіянність у референції континуально-дискретних характеристик феномену часу. Визначено, що парадигматично-категоріальний статус часових форм і відповідної смислової універсальної сутності обумовлений механізмом відображення часу носіями мови на основі синтезованого досвіду пізнання його континуально-дискретних характеристик; функціонально-семантичний діапазон кожної з часових форм, їх участь у референції синкретичних часових планів змінюються в процесі історичного розвитку грецької мови. Кореляція закономірностей мовного відображення характеристик феномену часу з розвитком пізнання носіями давньогрецької мови універсальних часових відношень дійсності є феноменом історичного характеру. Дослідження процесів розвитку функціональної семантики часових форм дозволили створити цілісну картину розвитку граматичних засобів часової референції, подати функціонально-семантичну характеристику кожної часової форми, визначити характер основних та неосновних функцій певної часової форми, діахронної динаміки їх розвитку та співвідношення з розвитком пізнання носіями давньогрецької мови універсальних часових відношень дійсності. Семантичним ядром категорії темпоральності і центром граматичних відношень вираження часу в давньогрецькій мові є форми індикатива; часові форми інших способів (кон’юнктива, оптатива й імператива) мають пріоритетно видове значення при переважно футуральному скеруванні дії. Форми verborum infinitorum, конструкції в їх складі, часові форми системи гіпотаксису, лексико-граматичні засоби вираження часових відношень пов’язані з семантикою таксису та мають відносно-часове значення. Упродовж досліджуваного періоду семантична еволюція граматичних форм призвела до функціонально-семантичного розмежування в системі темпоральної опозиції часових форм та чіткішого оформлення категоріального змісту граматичних часових форм. Аналіз розвитку парадигми темпоральності підтверджує, що функціонально-семантичний діапазон часових форм на кожному синхронному зрізі та в діахронії репрезентує організацію в давньогрецькій мові базових часових планів, які вони моделюють: претеритальності, презентності і футуральності в їх з’єднанні та роз’єднанні; особливості взаємодії та зміни характеру зв’язків поміж центральними і периферійними компонентами планів претеритальності, презентності, футуральності також мають діахронний характер. У структурі плану презентності при кількісно доволі однотипній моделі ядра спостерігається зовсім не гомогенне функціонально-семантичне наповнення периферійних зон. Діахронний аналіз засвідчив різке зменшення питомої ваги (з 25% до 13%) параядерного в архаїчну добу компонента – форм perfectum-praesens – з перетворенням його у класичну добу на периферійну модель. У цілому тенденція оформлення функціонально-граматичної диференціації часових форм, чіткішої категоризації їх темпоральної семантики з розширенням сприйняття феномену часу не лише як безперервного, а й перервного все більше звужує сферу вживання тих самих форм дієслова як у презентному, так і претеритальному значенні. Збільшення ужитку граматичних форм презенса для часової конкретизації та локалізації у сфері теперішнього підтверджує й збільшення маси ядра функціонально-семантичного поля презентності, яке становлять форми презенса (з 73% у VIII ст. до 85% у V ст.). Процеси функціонально-семантичної еволюції граматичних засобів плану претеритальності демонструють еквівалентний перерозподіл своїх ядерних складників (імперфект, аорист), що свідчить про компенсаторні можливості системи мови, синергетику її функціонально-семантичних засобів для передачі відповідної часової характеристики. Периферія плану претеритальності в процесі історичного розвитку зазнала значних змін. На відміну від стартового періоду досліджуваного матеріалу (VIII ст.), коли не зафіксовано форм praesens historicum, у фінальну добу (пер. пол. IV ст.) вони складають доволі відчутну частку периферійних моделей. Натомість питома вага perfectum historicum відчутно зменшується (з 8% до 3%), що пов’язано із семантичною еволюцією перфектних форм, закріпленням у класичну добу їх функціонально-семантичної специфіки з акцентом на результативності в теперішньому. У межах плану футуральності відзначається зменшення частки ядра (з 74% у VIII cт. до 60% у V ст.) і збільшення сумарної питомої ваги складників периферії. Звуження і темпоральна конкретизація семантики перфекта як претеритально-презентної часової моделі призводить до вивільнення граматичних форм перфекта від футурального функціонально-семантичного навантаження. Збільшення вживання презентних та аористних форм у футуральному значенні свідчить про потребу видової експлікації футуральних основ. Стабільність ужитку все- та позачасових моделей, їх аспектуальне значення підтверджує тезу про витоки темпорально абстрагованого значення з того періоду розвитку праіндоєвропейської мови, коли дієслівні основи мали лише видові характеристики. Участь практично всіх граматичних часових форм у цій функціональній сфері також підтверджують думку про зв’язок позачасової семантики з нечасовим значенням дієслівних основ. Додатковим доказом на підтвердження цього положення є те, що механізм транспозиції використовує первісну часову невизначеність дієслівних основ, а транспоноване використання часових форм у давньогрецькій мові ґрунтується на видовому протиставленні, а тому також має своїми витоками праіндоєвропейський мовний стан видової опозитивності та часової індиферентності дієслівних основ. Загальні процеси функціонально-семантичного розвитку категорії темпоральності в давньогрецькій мові свідчать про тенденцію до сприйняття феномену часу в єдності його безперервності і перервності. Якщо домінуючими граматичними репрезентантами міфологічного уявлення аморфного часу в архаїчну добу виступали форми презенса та аориста, то у класичну добу часова референція набуває більшої відповідності характеристикам категорії часу. Поняття з’єднання та роз’єднання часових планів тісно пов’язане з поняттями часового континууму та часової дискретності. Спостереження за функціонально-семантичним розвитком конституентів часових планів у давньогрецькій мові виявило певний ізоморфізм: зменшення з’єднаного сегменту як у плану претеритальності (з 26% у VIII ст. до 17% у V cт.), так і футуральності (відповідно – з 56% до 54%). Динаміка змін з’єднаних та роз’єднаних сегментів плану футуральності не є настільки показовою, що залежить від специфіки сфери майбутнього та семи майбуття, яке в свідомості людини невід’ємнe від теперішнього. Збільшення обсягу відмежованого часового складника свідчить про те, що в міру усвідомлення носіями давньогрецької мови розподільності часу, збільшуються можливості мовного відтворення дискретності часу. Розщеплення часового континууму, розмежування часових планів свідчить, що мовна репрезентація діалектичної єдності безперервності і перервності часу набуває таким чином чіткіших форм.Отже, для давньогрецької мови класичного періоду порівняно з архаїчним періодом визначальними є чіткіша категоризація часових форм та переважання функціонально-семантичних їх різновидів, які належать до роз’єднаних сегментів часових планів претеритальності та футуральності, для точнішої передачі дискретних характеристик часу. Функціональний аспект дослідження категорії темпоральності як засіб доступу до пізнання ментальних та когнітивних процесів засвідчив, що зміни, які відбуваються в парадигмі темпоральності давньогрецької мови відображають результати розвитку пізнання її носіями характеристик феномену часу. У цілому часова параметризація та її кореляції з етноментальним розвитком пізнання однієї з базових універсальних категорії буття – категорії часу – онтологічно і епістемологічно виступає змінною категорією, яка зазнає еволюції разом із зміною людських уявлень про часові відношення та виміри світобудови. | 