У висновках підсумовуються результати дисертаційного дослідження. Відзначається, що в ньому вперше запропоновано наукову концепцію боротьби у політичних колах Франції з проблем зовнішньої безпеки. Проведений комплексний аналіз теми дозволяє говорити про її особливу історичну значимість. Через застосування широкого кола джерел, спираючись на здобутки історіографії та сучасної методології доведено, що у першу повоєнну добу французькому політикуму не вдалося знайти узгоджених шляхів розв’язання проблем зовнішньої безпеки, що мало драматичні наслідки для долі країни.
В результаті дисертаційного дослідження автор дійшов таких висновків.
Ставлення у політичних колах Франції до проблем безпеки обумовлювалося «природою» провідних партій, їх програмними настановами і політико-ідеологічними принципами. Націоналістичні підходи правих партій Республіканської Федерації, Республікансько-демократичного альянсу, Народно-ліберальної дії, що становили парламентську більшість, до проблем післявоєнного облаштування світу і здобуття гарантій безпеки не відповідали вимогам часу, не враховували глобальних змін після Першої світової війни, ґрунтувалися на уявленнях попередніх епох. Стрижнем безпеки залишалося німецьке питання. Вимоги розчленування і роззброєння Німеччини, зведення її до рівня другорядної держави, позбавлення місця в Лізі Націй, стягнення величезних репарацій, обмеження економічної могутності і зовнішніх ринків, відокремлення шостої частини території створювали прецедент для розпалювання реваншистських настроїв і появи потенційного вогнища нової війни на європейському континенті. На позиції основних політичних формувань Третьої республіки істотно впливали ідеологічні розбіжності в усвідомленні феномену безпеки у післявоєнну добу. Праві консервативні партії і значна частина поміркованих угруповань сповідували ідеї «націоналізму». Французький націоналізм першої чверті ХХ ст. увібрав у себе тривалий і багатогранний досвід як величі нації і держави часів абсолютизму і Імперії, так і своєрідний реваншизм, пов’язаний з поразкою у франко-прусській війні. Досягнута перемога над кайзерівською Німеччиною разом з апологетикою республіканського режиму, демократії і свобод привнесла у свідомість нації комплекс зверхності. Сильні націоналістичні почуття у східних департаментах, прикордонних з Німеччиною, а також в анексованій у 1871 р. Ельзас-Лотарингії, яка була повернута до лона «матері-вітчизни», радикально вплинули на усі сторони національного життя і, перш за все, на вирішення німецького питання. «Мирна програма», підготовлена урядом Ж. Клемансо до Паризької конференції базувалася на націоналізмі французьких правих. Альтернативою націоналістичним підходам залишалася інтернаціоналістична тенденція, яка теж мала історичні корені у французькому суспільстві і була започаткована, як і націоналістична, подіями Великої Французької революції. Ця тенденція була об’єктивним відображенням ролі, яку Франція відігравала всередині західного союзу і усвідомленням її приналежності до латинської цивілізації і християнської культури. «Інтернаціоналізм», який сприймався ліберальними колами як закономірне явище розвитку багатогранних зв’язків з іншими державами, ґрунтувався, насамперед, на розумінні значення союзу великих демократій Заходу, а саме – Франції, Великої Британії і США. Стосовно цього прихильники «інтернаціоналізму» і «націоналізму» мали багато точок дотику. Проте праві не вважали за доречне підпорядковувати інтереси національної безпеки так, як вони їх розуміли, колективним рішенням держав, які розглядалися природними союзниками Франції, але мали інші геополітичні і геостратегічні цілі.
«Інтернаціоналізм» поміркованих центристських угруповань і соціалістів ґрунтувався на пацифізмі і пацифістському ставленні до переможених країн, зокрема до Німеччини. В лавах партії радикалів, партії республіканських соціалістів, в колах християнської демократії обговорювалася інша модель післявоєнної розбудови світу, більш рівноправна, толерантна і демократична. Проте сама реальність післявоєнної доби і виклики з боку німецького мілітаризму і реваншизму, більшовицької Росії, національно-визвольних рухів, початок ерозії колоніальної імперії примушували французьких лібералів триматися за порядок, встановлений Версальською системою.
Ідеологією соціалістичної партії (СФІО) під час випробувань першої повоєнної доби залишалися ідеї демократичного, реформістського соціалізму. Категорично відмовляючись від більшовицького досвіду, соціалісти в умовах загострення фракційної боротьби і розколу партії зберігали відданість демократичним ідеалам і республіканським цінностям. Їх інтернаціоналізм базувався на прихильності до трансформації міжнародних відносин у дусі ідей «нової демократії» і «нової дипломатії» В. Вільсона. Залишаючись на платформі «захисту вітчизни», соціалісти вважали за необхідне врегулювати в інтересах Франції питання репараційних платежів, дійти порозуміння і згоди з німецькою демократією і домогтися універсального роззброєння.
Значна частина лівих соціалістів і комуністів сповідувала ідеї «пролетарського інтернаціоналізму» в їх ленінській і комінтернівській інтерпретації. Вони засуджували «імперіалістичний» поділ світу і вважали, що єдиним засобом досягнення миру між народами є здійснення «світової пролетарської революції», повалення капіталістичного ладу і утворення всесвітньої федерації радянських республік. Ідеологія і принципи комуністичних організацій і ФКП розцінювалися в урядових і політичних колах як прояви більшовизму, що створюють небезпеку демократичним здобуткам Франції і усієї західної християнської цивілізації.
Політико-ідеологічний розкол між правими партіями і лівореспубліканською опозицією, між республіканськими угрупованнями і монархістами, між переважною більшістю французького політикуму і комуністами майже з усіх проблем післявоєнного розвитку і особливо з проблем зовнішньої безпеки перетворився з 1918 р. в константу політичного життя Франції. Цей розкол істотно підривав внутрішню єдність французького суспільства, що само по собі ставало чинником загрози безпеці держави.
Серйозні розбіжності у лавах французького політичного світу з проблем зовнішньої безпеки виявилися вже під час укладення, обговорення і ратифікації Версальського мирного договору у січні-жовтні 1919 р. Гострота протистояння зумовлювалася значенням, яке французький політикум надавав укладенню договору з Німеччиною і закріпленню в ньому гарантій безпеки. Розбіжності в оцінках гарантій та шляхів їх досягнення загострювали конфронтацію не тільки між основними політичними угрупованнями «правої» й соціалістами, а й у таборі правлячих партій. Ситуація ускладнювалася тим, що на мирній конференції французькій делегації на чолі з Ж. Клемансо не вдалося повною мірою реалізувати положення «мирної програми», що призвело до критики дій прем’єр-міністра з боку політичних опонентів і зліва, і справа. Суть парламентських дебатів полягала у тому, що, незважаючи на незадоволення положеннями договору, особливо в частині гарантій безпеки, більшість представників правих і поміркованих фракцій висловилася за його ратифікацію.
Неузгодженість між союзниками стосовно принципів врегулювання німецького питання та конкретних статей і пунктів мирного договору, не дозволила створити дієвий механізм його реалізації, що давало Веймарській республіці можливість саботувати виконання договору. Версальський мир, який визнали у політичних колах Франції, залишив відкритим гарантування східних кордонів Німеччини, що ставило під удар систему французьких союзів у Центрально-Східній Європі. Антирадянська спрямованість договору означала його невизнання більшовицькими лідерами нової Росії, що послаблювало ефективність системи, створеної переможцями на Паризькій мирній конференції. Мирний договір союзних держав з Німеччиною зводив її до рівня другорядної держави, сіяв зерна конфліктів на континенті і підживлював реваншистську і мілітаристську тенденції у політиці німецького керівництва. З усіх цих причин він, навіть за умов послаблення Веймарської республіки, не міг бути гарантією французької безпеки. Специфіка післявоєнного врегулювання полягала у тому, що у політичних колах Франції усвідомлювали його негативні наслідки, але логіка силових підходів до забезпечення безпеки штовхала правих на шлях максимального послаблення споконвічного ворога.
Головною доктриною у відносинах з Німеччиною за версальським врегулюванням стала доктрина «інтегрального виконання» мирного договору. Вона була покладена в основу діяльності усіх урядів і передбачала примушення Німеччини до неухильного виконання пунктів і статей Версальського договору, у першу чергу здійснення репараційних виплат, роззброєння, демілітаризації Рейнської області. У 1918–1924 рр. французькі політичні сили, передусім представники консервативно-націоналістичних угруповань, виходили з логіки, що небезпека з боку Німеччини зростатиме, якщо відкритий і прихований саботаж веймарських правителів не дістане відсічі. Переконані у винятковій ролі Франції у досягненні перемоги, праві вважали за необхідне вирішувати питання національної безпеки силовими методами, якщо союзники не поділятимуть їхніх аргументів. Однак в умовах поширення, за висловом У.Черчілля, «світової кризи», союзники все більш схилялися до необхідності корегування мирного договору, тоді як французькі праві наполегливо домагалися його «інтегрального» виконання. Відсутність єдності в таборі переможців вела до послаблення гарантій французької безпеки. У контексті здобуття гарантій безпеки в політичних колах Франції висловлювалися різні думки з приводу трактування «принципу націй» та його використання в умовах післявоєнного врегулювання. На ставлення до цього принципу вплинули історичні традиції і геополітичні розрахунки французьких можновладців. У політичних колах існувала тенденція розглядати «принцип націй» через призму національної боротьби ельзасців і лотарингців проти німецького поневолення, за повернення в лоно історичної батьківщини. Виходячи з цього, у роки війни боротьбу пригнічених націй Східної Європи намагалися спрямувати проти Німеччини та її союзників, обґрунтовуючи це спільними цілями «визвольної війни», яку великі демократії вели проти кайзерівського мілітаризму.
При використанні французькими можновладцями «принципу націй» в розв’язанні проблем безпеки впадає в око суперечливість трактувань самого принципу і довільна його реалізація в конкретних обставинах післявоєнного врегулювання.
З одного боку, спираючись на цей принцип, держави Антанти відокремили від Німеччини території Шлезвігу, значної частини Східної Пруссії, Сілезії, Богемії, передавши їх на Паризькій мирній конференції своїм союзникам. Цей принцип фігурував як аргумент у намаганні французьких правих розчленувати Німеччину, відокремити від неї Рейнську область і створити тут буферну «Рейнську республіку». З цією метою партії урядової більшості, особливо монархісти, наполягали на заохоченні сепаратизму в німецьких землях. Вони доводили необхідність просування французького кордону до Рейну і, за прикладом Вестфальського миру 1648 р., згуртування північно-західних і південних (Баварія) земель Німеччини проти «прусського ядра».
З другого боку, точилися чвари навколо проблеми впровадження «принципу націй» на європейському Сході. Визнавши зі стратегічних і політичних причин незалежність новоутворених Польської, Чехословацької, Югослов’янської держав, французький політикум і уряди Третьої республіки відмовили в поширенні цього принципу на території колишньої Російської імперії (за винятком Балтії і Фінляндії). Головною причиною були стратегічні розрахунки на перемогу антибільшовицьких сил, які виступали під гаслами відновлення «єдиної і неподільної» Росії. Певну роль відігравали розрахунки на «федералізацію», яка пропагувалася офіційними колами і поділялася представниками майже усіх політичних партій. Тому головною тенденцією в реалізації французької стратегії на європейському Сході, в Росії було поєднати національні рухи поневолених народів з російською антибільшовицькою контрреволюцією, а український рух – ще і з польським експансіонізмом. Зрозуміло, що така політика із самого початку була приречена на невдачу.
Єдиний раз у Франції взимку 1920 р. депутатом А. Гейяр-Бенселем, представником правої фракції, був зроблений заклик до визнання України і залучення її до боротьби з більшовицькою Росією. Він обґрунтував необхідність відсунути «санітарний кордон» до Дніпра, виходячи із завдань послаблення основних ворогів Франції – Німеччини і Радянської Росії, з тим, щоб не дозволити їм спільними зусиллями знищити союзну Польську державу і зруйнувати порядок, встановлений переможцями після краху Габсбурзької монархії. Відтак Україна розглядалася ним як важливий плацдарм у досягненні стабілізації і безпеки в східноєвропейському регіоні. Заява Гейяр-Банселя не зустріла підтримки в уряді і парламенті Франції, проте її історичну значимість довів час.
«Принцип націй» фактично був принесений у жертву стратегічним розрахункам французьких можновладців на сході Європи. Політика союзів, яка передбачала надання гарантій Польщі і державам Малої Антанти, територіально збільшених за рахунок німецьких і австрійських земель, втягувала Францію у протистояння рейху і в цьому регіоні. Рейн, Богемія, Судети, Сілезія, Тешин, Данциг залишалися вогнищами небезпеки для Третьої республіки. Вони постійно фігурували як об’єкти сперечань у лавах французького політичного світу, поглиблюючи його розкол.
У контексті боротьби з проблем зовнішньої безпеки виокремлено тенденцію на «примирення» з Німеччиною і узгоджених дій з союзниками воєнної доби – Великобританією і США, укладення з ними гарантійних пактів. Такий курс під час своєї першої повоєнної інвеститури 1921–1922 рр. започаткував відомий політичний і державний діяч А. Бріан, який представляв у лавах Національного блоку угруповання республіканських соціалістів. Курс на «примирення» випливав із об’єктивних обставин, пов’язаних з напруженим характером міжсоюзницьких відносин і намаганнями правлячих кіл Веймарської Німеччини використати їх для послаблення версальських рішень. Він засвідчив наявність більш гнучкої і прагматичної тенденції у лавах французької політичної еліти, носіями якої були не лише представники поміркованих і лівих партій, а й окремі представники в таборі правих партій і підприємницьких кіл.
Кроки прем’єр-міністра до нормалізації відносин з Німеччиною, певною мірою здійснені на Паризькій міжсоюзницькій конференції з репараційних питань (січень 1921 р.), полягали в узгодженні її реальної платоспроможності з терміном і обсягом платежів. Певною мірою цей курс знайшов втілення у Вісбаденських угодах 1921 р., які передбачали залучення великих німецьких компаній до відбудови постраждалих департаментів і деякі зрушення на шляху торговельно-економічного співробітництва, попри економічну блокаду, встановлену переможцями. Ініціативи Бріана, які подавалися як вияв «інтернаціонального» співробітництва, викликали опір з боку правої більшості палати. Вони сприймалися як відхилення від виконання мирного договору. З таких же позицій були оцінені заяви і дії прем’єр-міністра під час його участі в роботі Вашингтонської і Каннської конференцій.
Курс А.Бріана характеризувався суперечливістю і непослідовністю, що найбільш повно виявилося у питаннях роззброєння. У вирішенні цих питань простежується вплив парламентської більшості, яка постійно звинувачувала прем’єра в безпідставних поступках і «зраді» національних інтересів. Відданість концепціям сильної армії і військової переваги, продемонстровані під час інвеститури 1921–1922 рр., фактично «заморожували» можливість реального примирення.
Велике значення з самого початку своєї інвеститури Бріан приділяв налагодженню (чи відновленню) союзницьких відносин з Великобританією і США. Виходячи з реалій повоєнної доби головною метою французького прем’єр-міністра стало укладення гарантійного пакту з урядом Д. Ллойд Джорджа і подолання негативних для Франції наслідків американського ізоляціонізму. Певні зрушення, яких спромігся Бріан на цьому шляху, були перекреслені опозицією з боку ортодоксів Національного блоку і президента А. Мільєрана, який всупереч республіканській традиції відкрито солідаризувався з вимогами правих.
9. Особливості політики Р. Пуанкаре у сфері зовнішньої безпеки полягали в тому, що саме під час його інвеститури 1922–1924 рр., на противагу позиції Британії та інших союзників було здійснено спробу утвердити роль Франції як одноосібного гаранта Версальської системи і вирішити питання безпеки через утвердження пріоритетів Франції в європейській політиці. Курс на придбання «продуктивних застав» і примушення Німеччини до «інтегрального виконання» мирного договору, запропонований прем’єр-міністром, став антитезою бріанівським планам європейського співробітництва і «примирення». Крім того, він подавався як відповідь на Рапалльську угоду Німеччини з Радянською Росією. Дії Р. Пуанкаре базувалися на отриманні «продуктивних застав» через окупацію промислових центрів Рурської області і утворення автономної «Рейнської республіки», пов’язаної з Францією економічними угодами і майновими тарифами. В геополітичному вимірі акція в Рурі була спрямована на встановлення контролю над стратегічно важливим індустріальним районом і придбання реальних важелів тиску на німецьку політику. Перипетії окупаційної політики у світлі процесів, що відбувалися в Німеччині (зростання реваншистських настроїв, нацистські і комуністичні виступи, послаблення престижу республіки), лише загострювали загрозу зі сходу. У свою чергу, конфронтація у лавах французького політичного світу, особливо після створення в Берліні уряду Г. Штреземана, який узяв курс на врегулювання конфлікту, з приводу причин, характеру і перспектив рурської акції суттєво вплинула на внутрішню ситуацію у країні напередодні парламентських виборів 1924 р. Це призвело до зближення лівореспубліканських центристських партій з соціалістами, які засудили дії уряду.
10. Зіткнення в лавах французького політичного світу у 1918–1924 рр. з проблем зовнішньої безпеки і франко-німецького врегулювання охоплювало, фактично, усі сфери внутрішнього і міжнародного життя. Невтішні наслідки рурської кризи прискорили оформлення опозиційної Національному блоку політичної коаліції – Лівого блоку (червень 1923 року) у складі партії радикалів, партії республіканських соціалістів і соціалістичної партії. Їх участь у передвиборчій кампанії проходила під гаслами нормалізації франко-німецьких відносин і стабілізації міжнародних позицій країни. Програма Лівого блоку, визначена в розпал боротьби з правими під час рурської кризи, мала суттєві відмінності щодо забезпечення безпеки. Радикали і соціалісти, чиї погляди теж не збігалися, разом з тим узгодили такі основні положення:
1) Виведення з Руру окупаційних військ і врегулювання конфлікту через його «інтернаціоналізацію», тобто залучення союзників і скликання міжнародної конференції. 2) Прийняття плану міжнародного (переважно, американського) консорціуму банкірів щодо надання фінансової допомоги Німеччині для налагодження економічного виробництва і фінансової системи з поступовою сплатою репарацій золотом і натурою. 3) Заохочення в Німеччині сил, які виступали з позицій виконання договору, розгортання торговельно-економічного співробітництва на базі домовленостей 1921 р. 4) Проведення під егідою Ліги Націй конференції з роззброєння, втягнення в цей процес усіх держав континенту, включаючи Німеччину і Росію. 5) Нормалізація відносин з СРСР, відновлення економічного співробітництва і дипломатичних відносин на базі норм міжнародного права (зокрема сплати компенсацій і боргів, невтручання у внутрішні справи, відмови від підривної пропаганди). На відміну від правих, програма Лівого блоку передбачала пріоритетність колективних гарантій безпеки, що на той час підтримувала більшість виборців.
Кажучи про боротьбу у політичних колах Франції з проблем зовнішньої безпеки у першу повоєнну добу 1918–1924 рр., варто зазначити про відмінність підходів до розв’язання тих же проблем після закінчення Другої світової війни. Лідери Французької республіки, як і інших провідних західних країн, спираючись на драматичний досвід двох світових війн, дійшли висновку, що національна безпека кожної з них може бути забезпечена і гарантована лише через дієвий механізм колективної безпеки та ефективні інтеграційні процеси. Тому, попри існуючі суперечності, почалася реалізація курсу на утворення системи оборони «вільного світу» при активній участі США, які відмовились від «ізоляціонізму» перед загрозою світового комунізму.
Виклики зовнішньої безпеки супроводжують історичний шлях України після проголошення незалежності у 1991 р. Певною мірою вона опинилась перед необхідністю розв’язання проблем, які в іншу історичну добу постали перед політичними силами Франції та інших європейських країн. Досвід історії вчить: безпека гарантується наявністю політичної консолідації суспільства, чітко визначеними стратегічними пріоритетами, які поділяються більшістю політичних сил і громадян держави і послідовно реалізуються на практиці.
|
