У відповідності до мети та завдань дослідження автор робить такі висновки: Ґенеза палестино-ізраїльського конфлікту як ключового моменту регіональної політики Ізраїлю була обумовлена домінуючою на той час теорією розбудови “залізної стіни” військової сили, через яку араби не зможуть проникнути, а застосування сіоністами сили як головного важелю вирішення проблеми державотворення в регіональному вимірі стає не тільки домінуючою, але й безальтернативною практикою. Насильство починає генерувати нову реальність, в якій формувалися нові покоління теоретиків подальшого розвитку Ізраїлю, котрі вже виходили з базової передумови про перманентну ворожість навколишнього оточення. Тому, увійшовши в “державницький” етап історії сіонізму, його провідні діячі вбачають тотожність між стратегією національного розвитку Ізраїлю та проблемою його національної безпеки, підпорядковуючи при цьому першу другій.
Формування державної ідеології в Ізраїлі на початковому етапі державності відбувалося на засадах базових і нових сіоністських постулатів про досягнення громадської єдності перед лицем спільного ворога, про зверхність культурно-моральних цінностей єврейської спільноти над аналогами оточуючого неєврейського середовища, про геополітичну унікальність ізраїльського соціуму як бастіону демократії в арабському світі, про культ армії як головного елементу забезпечення життєспроможності суспільства та його інтегруючого засобу, про відродження великого Ізраїлю в його давньо-історичних кордонах за рахунок території сусідніх арабських країн. Відчуття небезпеки держави, теоретично створеної для того, аби відвернути повторення трагедії Голокосту, зумовило і процес вироблення систем регіональної політики та національної безпеки, яка мала перетворити біблійний народ-жертву у сучасний народ-переможець за допомогою військових важелів. Таким чином було закріплено дихотомічний підхід “свій-чужий”, який носив релігійно-міфологічний та геополітично-військовий характер. Розвиток відносин Ізраїлю та оточення відбувався не шляхом усвідомлення існуючих розбіжностей у відносинах Ізраїлю з сусідніми країнами та усунення зовнішньої загрози, а шляхом зведення цієї реальності до крайніх ступенів військового напруження, завдяки яким базова теза сіоністської ідеології про ворожість до євреїв оточуючого неєврейського середовища набула абсолютної відповідності дійсності – як відповідь на ворожість Ізраїлю. Регіональна політика Ізраїлю в 1948-1972 рр. була спробою встановити однополюсне регіональне домінування, безальтернативність якого остаточно закріпилася в результаті Шестиденної війни 1967 року. Після війни 1967 року на рівень національних пріоритетів було зведено завдання освоєння завойованого життєвого простору шляхом побудови єврейських поселень на окупованих територіях. Як нове спрямування зусиль суспільства, воно вкорінювалося у громадську свідомість у вигляді неодмінної складової життєздатності ізраїльської держави, а спротив арабського населення цих територій трактувався у якості “вимушеного зла”, котре слід подолати. В 70-х роках поштовхом для еволюції концепції національної безпеки та перспектив утримання контролю за регіональною ситуацією стала війни Йом Кіппур, яка спричиняє посилення націоналістичного компоненту в концепції гарантування регіональної безпеки та запровадження нових моделей протистояння та силових методів гарантування поточних інтересів національної безпеки. Інтифада 1987 року призвела до появи нових реалій, коли Рабін починає усвідомлювати безперспективність військового протистояння народному повстанню, яке можна контролювати, але не можна зупинити. Рабін намагається змінити ситуацію на краще (для самого Ізраїлю), не ставлячи при цьому під загрозу національних інтересів країни, тобто розпочинає мирний процес з огляду на ті ж націоналістичні міркування, наслідком реалізації яких у військовій та політичній площині й стала інтифада. Єдиний спосіб дій, у який Ізраїль знову зміг би оволодіти стратегічною ініціативою і в справі національної безпеки, і в справі досягнення регіональної рівноваги, полягав у масштабних мирних ініціативах. Перспектива досягнення національної безпеки та регіонального миру на звичайних засадах міжнародного права так і не була зреалізована остаточно в рамках процесу, започаткованого Угодами Осло, оскільки вони входили у глибокий конфлікт з свідомістю більшості ізраїльського населення. Для нього беззаперечна істина полягала в тому, що всі успіхи в становленні, затвердженні та самозбереженні Ізраїльської держави були пов'язані із силовою практикою відносин з оточенням. Іншого історичного досвіду ізраїльське суспільство просто не мало. Поява нових підходів до творення регіональної політики Ізраїлю бачилася багатьом як відкриття дороги до повного руйнування життєздатності ізраїльської державності. В уряді Шарона логіка пошуку приводів для дискредитації ідеї порозуміння і злагоди з палестинцями та наближення таким чином до міцного регіонального миру повністю витісняє логіку пошуку шляхів до цього миру. Ізраїль вдається до політичного інфантилізму, інтерпретуючи об’єктивні перепони на шляху досягнення взаємодії з керівництвом ОВП як головний доказ на користь силового варіанта забезпечення національної безпеки. Ізраїльська влада провокує екстремістські палестинські формування до проявів ворожості та терористичної діяльності, на підставі чого звинувачує лідерів ОВП в потуранні тероризмові, чим ставить останніх у безвихідь вимушеного призупинення пошуку взаємопорозуміння з самою ізраїльською владою. По мірі відмови від переговорів, основний наголос Шароном робився на військове придушення палестинського повстання, а основною інституцією, що відповідає за проведення політики щодо палестинців, стають Сили Оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ). Втім, як і під час попередньої інтифади, армія не в змозі лише силовим шляхом ефективно вирішувати “палестинську” проблему і вести несиметричну військову кампанію проти палестинського руху спротиву. Військове керівництво, об’єднавшись з “яструбами” з уряду, все більш активно втручається у процес переговорів з палестинцями, фактично зриваючи його і тим самим знову повертаючись до старих, допереговорних імперативів силової регіональної політики. В світлі подій 11 вересня 2001 року, Ізраїль як стратегічний партнер США виявися єдиною регіональною силою, котра на основному проміжку своєї історії була втягнута у той рівень збройного протистояння з арабськими країнами, до якого США підходили тільки після 11 вересня 2001 року. А вогнище ізраїльсько- палестинського конфлікту створювало в нових умовах окремий конкретний привід для легітимізації проблеми зовнішнього силового підключення. Після 11 вересня 2001 року посилюється зв'язок між ізраїльською політикою на палестинських землях та її підтримкою з боку американської адміністрації, оскільки США неухильно підтримують більшість ізраїльських ініціатив і надають фінансову допомогу та військову техніку, що приймає участь у війні проти палестинців. Після проголошення Вашингтоном “війни з тероризмом”, не можливо не помітити співпадіння інтересів США та Ізраїлю: задум Вашингтону щодо насадження в арабському світі проамериканської лояльності будь-якими засобами співпадати з довготерміновими інтересами “стратегічно лояльного” Ізраїлю. В умовах цього задуму палестинська боротьба за державність може підпасти під каральні міри як збройний прояв “антиамериканської нелояльності” і, природно, впишеться в схему придушення як окремий випадок “арабського тероризму”, що вже знайшло втілення в усуненні Арафата від переговорного процесу. “Дилема безальтернативності” для Близького Сходу, ознакою котрої є “згода” або “незгода” з новою американською регіональною політикою, розповсюджується і на еволюцію арабо-ізраїльських (ізраїльсько-палестинських) відносин. Все, що в них суперечитиме узгодженій американсько-ізраїльській позиції в питанні досягнення арабо-ізраїльського врегулювання – підлягатиме усуненню. Непередбачуваність наслідків такої політики полягає в тому, що під її вплив підпадають, перш за все, урядові кола близькосхідних країн і вивільняється політична енергія чисельних організацій ісламського фундаменталізму, котрі виступають проти західних впливів в ісламському світі і проти своїх “вестернізованих” урядів. Отримавши останній могутній імпульс стосовно зовнішньої загрози, ці організації можуть вдатися до спротиву, адекватному своєму розумінню масштабів цієї загрози. У випадку реалізації американських планів “збройного” наведення ладу в близькосхідному регіоні, найскладніші цілі досягнення арабо-ізраїльського врегулювання a priori здатні реалізуватися на ізраїльських умовах як побіжні, другорядні завдання американської експансії, що відповідає власним планам ізраїльських “яструбів” щодо стабілізації регіонального становища країни з позиції сили.
|