Після завершення холодної війни відбулося розширення геополітичного контексту безпекової політики Індії. На відміну від попереднього часу, коли в центрі регіональної динаміки Південної Азії перебувало протистояння наддержав, пов’язаних стратегічними відносинами з регіональними державами, у 1989-2004 рр. центром комплексу безпеки виступала Індія, відповідно до інтересів якої відбулося переструктурування і розширення його меж. Протягом досліджуваного періоду південноазійський комплекс безпеки, в рамках якого Республіка Індія артикулювала свої безпекові інтереси і з якого походила переважна більшість загроз її національній безпеці, охоплював, окрім семи держав (Пакистан, Бангладеш, Непал, Бутан, Шрі-Ланка, Мальдиви та власне Індія), що формують поняття Південної Азії як географічного регіону, також держави, що відігравали суттєву роль у безпековій політиці Індії і тяжіли до сфери впливу Індії, як М’янма та Афганістан, або ж формували з Делі окремий підкомплекс безпеки, як КНР. Окрім того, за рахунок посилення впливу Індії в Азії відбувалося поступове посилення зв’язків південноазійського комплексу безпеки з південно-східноазійським та центральноазійським комплексами. В реалізації безпекової політики протягом 1989-2004 рр. Індія виходила з безпекових інтересів двох якостей – традиційних, пов’язаних зі збереженням існування держави та забезпеченням її нормального розвитку, та специфічних, пов’язаних з потребою збереження гегемоністичного статусу в Південній Азії. Серед традиційних інтересів пріоритетними були: забезпечення здатності протидіяти та запобігання можливій зовнішній агресії, передусім з боку Пакистану; обмеження локальних та регіональних конфліктів та протидія їх можливому поширенню на індійську територію з територій сусідніх держав; збереження максимального суверенітету та свободи дій у безпековій політиці, та обмеження здатності великих держав впливати на цю політику; формування сприятливого середовища безпеки в Південній Азії шляхом формування конструктивних відносин з сусідніми державами. До числа пріоритетних інтересів безпеки Індії, пов’язаних зі збереженням гегемонії у Південній Азії, належали: збереження контролю над ключовими для захисту безпеки державами (Непал, Бутан, Бангладеш, Шрі-Ланка) через збереження впливу на політику цих держав у сфері безпеки; обмеження конфліктів між учасниками південноазійського комплексу безпеки з метою запобігання можливому порушенню балансу сил у регіоні (і водночас збереження контрольованих Індією конфліктів); обмеження впливу у Південній Азії позарегіональних держав,; збереження переваги у потенціалі над Пакистаном. Протягом досліджуваного періоду змінився характер загроз національній безпеці Індії - посилився взаємозв’язок між традиційними (військовими) та невійськовими, зовнішніми та внутрішніми загрозами, а також загрозами політичній та економічній безпеці країни. Новими загрозами стали можливість виникнення в Південній Азії конфлікту із застосуванням ядерної зброї та загроза можливого прямого втручання великих позарегіональних держав до справ регіону, викликана зникненням чинника стримування. Суттєво зросла вага загрози тероризму, а також загрози поширення на територію Індії нестабільності з територій сусідніх держав, викликаної як конфліктами, так і загальним ослабленням політичних режимів Південної Азії внаслідок їх демократизації і посилення релігійного та етнічного екстремізму у 1990-х рр. В реалізації безпекових інтересів Індія застосовувала широкий спектр засобів політики. До числа силових засобів належали: 1) демонстрація сили (проведення військових навчань у безпосередній близькості від кордонів сусідніх держав, проведення випробувань нових зразків озброєнь); 2) силовий тиск (розвиток гонки озброєнь, блокування кордонів та обмеження транспортних і торговельних зв’язків, посилення військової присутності у прикордонних районах); 3) політичний тиск (невизнання політичних режимів, звинувачення у підтримці міжнародного тероризму, припинення переговорів зі спірних питань двосторонніх відносин, відкликання послів). Силові засоби застосовувалися урядами Індії при захисті традиційних інтересів безпеки, переважно у ситуаціях конфлікту. До числа несилових засобів належали: 1) односторонні поступки у спірних питаннях (переважно у економічних питаннях); 2) стимулювання економічної інтеграції з сусідніми державами у форматі СААРК, BIMST-EC, трикутників і чотирикутників зростання та на двосторонньому рівні, спрямоване на посилення взаємозалежності держав комплексу південної Азії та залежності малих держав від Індії; 3) стимулювання розвитку регіонального співробітництва у різних сферах, спрямоване на покращення політичного клімату у Південній Азії; 4) посередництво при врегулюванні конфліктів між малими державами регіону; 5) надання державам Південної Азії кредитів та економічної і технічної допомоги. За допомогою несилових засобів уряди Індії переважно забезпечували реалізацію специфічних інтересів безпеки, пов’язаних зі статусом Індії у регіоні. У 1989-2004 рр. в Південній Азії урядами Індії здійснювалася безпекова стратегія забезпечення регіонального домінування та стимулювання формування асиметричного індоцентричного комплексу безпеки як сприятливого середовища для розвитку Індії та перетворення її на один із центрів впливу в глобальній системі міжнародних відносин. Головними особливостями безпекової стратегії Індії в Південній Азії протягом досліджуваного періоду були: 1) орієнтація на власні сили, що виявлялася через обмеження урядами Індії розвитку стратегічних відносин з великими позарегіональними державами, відмову від участі у глобальних режимах безпеки та прискорений розвиток власного військового потенціалу з акцентом на самодостатність; 2) пріоритетність збереження контролю над геополітичним оточенням; 3) перегляд засобів забезпечення національної безпеки у бік від силових методів до намагань створення сприятливого середовища безпеки через зацікавлення сусідніх держав у розвитку конструктивних відносин з Індією, визнання її особливих інтересів у Південній Азії та проведення зовнішньої політики, що враховувала б ці інтереси; 4) посилення вертикальних структур безпекової взаємодії (між Індією та кожною з малих держав окремо). Протягом досліджуваного періоду внутрішньополітичний процес в Республіці Індія справляв суттєвий вплив на формулювання урядами безпекових інтересів держави та реалізацію ними безпекової політики у регіоні. Основними чинниками впливу внутрішньополітичного життя на зовнішню політику країни були: 1) формування фактичної багатопартійності з оформленням трьох груп партій, що мали вплив на здійснення державою зовнішньої політики; 2) коаліційність усіх урядів та обмеженість їх парламентської підтримки, що ставила урядову політику у залежність від консенсусу серед учасників коаліції; 3) нестабільність і зміни урядів, що знижували ефективність безпекової політики, проте забезпечували спадковість у головних напрямках політики. Протягом досліджуваного періоду регіональна безпекова політика Індії виступала в якості головного чинника змін у структурі південноазійського комплексу безпеки. Водночас, національна безпека Індії у 1989-2004 рр. залежала від рівня регіональної стабільності та безпеки Південної Азії. Взаємозалежність виявлялася у структурному (через особливу роль безпеки регіонального гегемона в рамках ієрархізованого комплексу безпеки) та геополітичному (в силу вразливості Індії до загроз, що походять з сусідніх держав) вимірах. Механізмами реалізації взаємозалежності виступали загрози безпеці, договірні рамки взаємодії безпеки Індії та малих держав, а також посилення інтегрованості регіональної системи міжнародних відносин. Головною особливістю загроз як головного механізму взаємозалежності та взаємодії безпеки малих держав та національної безпеки Індії була несумісність концепцій безпеки, яка об’єктивно ослаблювала структуру регіонального комплексу безпеки. Головні загрози безпеці малих держав походили з боку Індії як регіонального гегемона, реалізація політики якого потенційно призводила до обмеження їх суверенітету, головні загрози безпеці Індії походили з боку малих держав, що були джерелом нестабільності і позарегіональних впливів. Подібна взаємозалежність пояснює одну із дилем безпеки Індії – зв’язок між гегемонізмом Делі та намаганням малих держав знайти противагу індійському впливу. Протягом досліджуваного періоду виник цілий ряд чинників, що суттєво знижували рівень безпеки Індії порівняно з періодом холодної війни. До числа цих чинників належали: 1) зникнення зовнішніх гарантій безпеки Індії з боку СРСР; 2) посилення рівня напруженості міждержавних відносин у регіоні за рахунок появи нових локальних конфліктів та реанімації конфлікту в Кашмірі; 3) поява чинника ядерної зброї у регіональній політиці в умовах існування конфліктності у індійсько-пакистанських відносинах і відсутності дієвої системи взаємного стримування, а також в контексті вирівнювання статусів Індії та КНР; 4) формування китайсько-м’янмарського військового союзу, що став обмежуючим чинником для реалізації Індією безпекових інтересів на Індійському океані та у стосунках з державами Південно-Східної Азії. Водночас, протягом 1989-2004 рр. існував ряд чинників, що сприяли підвищенню рівня безпеки Індії. До числа таких чинників належали: 1) нормалізація індійсько-китайських взаємин та зниження рівня напруженості у конфліктних питаннях; 2) збільшення силового потенціалу Індії та здобуття Індією нових засобів забезпечення національної безпеки, передусім – ядерної зброї та модернізованих збройних сил; 3) вирішення окремих конфліктів у відносинах з малими державами Південної Азії та загальне покращення клімату безпеки у регіоні; 4) формування конструктивних відносин Індії зі США і перегляд США політики односторонньої орієнтації на пріоритетний розвиток відносин з Пакистаном як основи своєї південноазійської політики. |
