Серед висновків дослідження найбільш значущими слід вважати такі: корупція – це багатоаспектне суспільно-політичне явище, негативний атрибут системи державного управління, який складається з комплексу протиправних позаморальних дій, має певні обумовленості та закономірності розвитку, політичні, економічні та соціальні аспекти, а її головними чинниками в сучасній Україні є політична та економічна криза, соціальна нестабільність, недосконалість нормативного регулювання суспільних відносин, непрозорість та непідзвітність органів влади; проблему корупції не можна вирішити лише правовими методами – пов’язані з нею моральні, етичні, психологічні та професійні аспекти часто юридично непідкарні; корупція справляє негативний вплив на процеси політичного та економічного розвитку. Через неї створюються штучні дефіцити та перепони бюрократичного характеру, збільшуються вартість управління та собівартість товарів, деформується система розподілу, коли розмір прибутків, отриманих нечесним шляхом, важить для корупціонера більше ніж суспільні інтереси та професійні обов’язки; корупція має місце, коли забувається, що служіння інтересам держави і суспільства вимагає підготовки та самозречення, коли немає відповідності між тим, що проповідується, і тим, що здійснюється. Особливо небезпечних обсягів явище набуває тоді, коли державною владою зловживають вищі посадовці; політична корупція – результат владних змагань правлячої еліти, найнебезпечніший елемент системи владних зловживань – ігнорує суспільні інтереси, руйнує довіру між громадянами та державою, перешкоджає нормальному розвитку багатьох елементів конституційного та суспільного ладу, загрожує економіці та національній безпеці держави; у сучасній Україні стан протидії корупції є незадовільним. Такий факт визнається як громадськістю, так і вищим керівництвом держави. Україна потребує вироблення науково обґрунтованої комплексної антикорупційної політики, яка полягає в розробці та здійсненні різносторонніх і послідовних заходів з мінімізації передумов, які породжують та продукують корупцію; ефективність антикорупційної політики значною мірою залежить від успіху державно-правових перетворень, запровадження демократичних принципів управління суспільними справами, координованості в діях органів державної влади, приватного сектору, громадських, професійних та політичних організацій, втілення дієвого механізму соціального контролю за структурами влади; антикорупційна політика має спиратися на політичну волю вищого керівництва держави реально протидіяти корупції, досконале антикорупційне законодавство та вдалу практику його застосування, відкритість, підзвітність та відповідальність владних структур, рівність корупціонерів усіх рангів перед законом, моральне удосконалення посадових осіб, контроль за діяльністю державних структур з боку громадськості та засобів масової інформації, підвищення престижу державної служби, матеріального забезпечення та соціального захисту держслужбовців, формування довгострокового партнерства в питаннях антикорупційної діяльності між державним і недержавним секторами; антикорупційна політика є елементом формування та запорукою існування системи доброчесності, процес становлення якої набуває в Україні особливого значення. Національна доброчесність не може обійтися без ефективної діяльності державних органів та бути успішною без підтримки громадськості, яка в демократичних і економічно розвинутих країнах здатна протистояти суспільно небезпечним явищам. |