Анотація до роботи:

Зубаренко І.В. Американсько-єгипетські відносини в контексті близькосхідної політики США (1952-1991 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02. – Всесвітня історія. – Інститут сходознавства ім. А.Кримського НАН України. Київ, 2005.

Дисертація присвячена аналізу еволюції американсько-єгипетських відносин в контексті близькосхідної політики США у 1952-1991 роки. В роботі уперше на дисертаційному рівні розглянуто коло питань досліджуваної проблеми, що не знайшли належного висвітлення у вітчизняній, американській та арабській науці, і зроблено аналіз проблеми в її розгорнутому і комплексному варіанті. Зокрема, доведено, що з початку 1970-х рр. єгипетські лідери вважали США головним західним партнером при реалізації своєї регіональної політики. Також в дисертації ґрунтовно досліджено, що протягом всього зазначеного періоду США використовували у відносинах з Єгиптом, як визначальну, модель “економічна допомога взамін на поступки політичного характеру”. Висвітлено причини, динаміку, результати і наслідки американсько-єгипетського співробітництва з метою розв’язання близькосхідної кризи.

1. При характеристиці стану досліджуваної проблеми, необхідно вказати на те, що, попри наявності великої кількості праць, присвячених близькосхідній політиці США, комплексне вивчення американсько-єгипетських відносин у 1952-1991 роки, особливо в національній історіографії, ще не набуло достатнього наукового потенціалу. На сучасному етапі в українській і російській науці дослідження близькосхідної тематики в цілому значно скоротилось при порівнянні з радянським періодом, коли фактор глобального протистояння між США і СРСР чинив головний вплив на актуальність вивчення проблем того чи іншого регіону. В західній, арабській та радянській історіографії пік вивчення питань, пов’язаних з реалізацією американсько-єгипетських відносин, припадає на 1950–1970 роки, тобто на період, коли Єгипет був безпосереднім учасником арабсько-ізраїльського конфлікту. В наукових дослідженнях, присвячених відносинам між США і АРЄ в наступні два десятиріччя, головний акцент зроблено на фінансово-економічному співробітництві двох держав.

2. В дисертації проаналізовано вплив ряду факторів міжнародного, регіонального та внутрішньополітичного значення на стан зближення та відчуженості між США і Єгиптом на тому чи іншому етапі. Найвагомішим чинником міжнародного рівня, що вплинув на реалізацію американсько-єгипетських відносин, була сама біполярність світового устрою, яка з кінця 1950-х рр. стала невід’ємною рисою міжнародних відносин. Втягнення країн Близького Сходу в глобальну конфронтацію між СРСР і США підкорило стан справ у регіоні логіці цього протистояння. Увага наддержав до Близького Сходу обумовлювалася не тільки його стратегічною значимістю, як найбільшого у світі нафтового резервуару, але й прагненням одержати силові політичні переваги в загальносвітовому суперництві за рахунок підтримки однієї з конфліктуючих сторін (США - Ізраїль, СРСР - арабський блок). Американсько-радянська конфронтації на Близькому Сході призвела до мілітаризації регіону, зниження можливості досягти усестороннього врегулювання безпосередніми учасниками конфлікту, багаторічного сприяння останнім у силовому розв’язанні існуючих між ними проблем. До факторів регіонального характеру, що мали безпосереднє відношення до реалізації американсько-єгипетських відносин слід віднести арабсько-ізраїльський конфлікт, історія якого нараховує кілька десятиріч, і нафтові інтереси США, тісно пов’язані з регіоном Перської затоки. При цьому, керівництво Єгипту завжди мало рахуватись з обранням Ізраїлю головним близькосхідним союзником США і регіону Перської затоки, як “життєво важливого” для американських стратегічних інтересів. Щодо факторів внутрішньополітичного значення, то під ними передовсім розуміються ті ідеолого-політичні настанови, що обирали керівники обох країн для реалізації двосторонніх відносин. Оскільки кожна країна є осередком того чи іншого політичного устрою, що знаходиться під впливом певних тенденцій ззовні, цілком очевидно, що внутрішньополітичні чинники, пов’язані з реалізацією американсько-єгипетських відносин, тісно переплітались з вищезгаданими факторами міжнародного і регіонального характеру.

3. До розпаду СРСР і краху біполярної системи американсько-радянська конфронтація на Близькому Сході була серед визначальних чинників у виборі зовнішньополітичних пріоритетів Єгипту. Зі здобуттям Єгиптом незалежності у 1952 р. керівництво країни на чолі з Г.А. Насером стало прибічником “політики неприєднання”. Проте надовго залишатись в біполярному світі у ролі позаконфронтаційної держави Єгипет не зміг. Вбачаючи у політиці США неоколоніальні тенденції, Г.А. Насер більше схилявся до співробітництва з СРСР. Протягом 1950-1960 рр. політика Єгипту щодо США в цілому мала конфронтаційний характер. Піком загострення американсько-єгипетських відносин стала “шестиденна війна” 1967 року. Неформальна американська підтримка дій Ізраїлю в ході цієї війни спровокувала керівництво Єгипту на розрив дипломатичних зносин США. В перші роки після “шестиденної війни” Г.А. Насер намагався відновити контакти з Вашингтоном, граючи, передовсім, на факторі американсько-радянської конфронтації, але повернення довіри Сполучених Штатів до його персони виявилось проблематичним. Послідовник Г.А. Насера, А. Садат неодноразово спекулював фактором американсько-радянської конфронтації у своїх зовнішньополітичних орієнтирах. Намагаючись послабити залежність Єгипту від радянської допомоги, А. Садат вдався до надмірного “вестернізму”, внаслідок чого Сполучені Штати обернули його на маріонетку у своєму близькосхідному маневруванні. Наступний президент АРЄ Х. Мубарак, підтримуючи дружні стосунки з СРСР, також віддавав перевагу США у співробітництві з близькосхідних питань. Захищаючи єгипетські інтереси в регіоні і не протидіючи американським, адміністрація Х.Мубарака спромоглася завоювати довіру і отримати статус стратегічного партнера Вашингтону.

4. При аналізі близькосхідних концепцій президентів США на перший план виходять дві головні задачі: зростання американської воєнної присутності в регіоні і надання економічної допомоги деяким арабським країнам. Перша з вказаних задач висовувалась Вашингтоном з метою довести собі та іншим, що США в змозі за допомогою свого військового потенціалу взяти під контроль хід внутрішніх процесів на Близькому Сході. Зростання американської воєнної присутності в регіоні було тісно пов’язане з захистом Ізраїлю і втручанням у справи нафтодобувних країн Перської затоки. Хоча США не були залученими до жодної з чотирьох арабсько-ізраїльських війн, очевидно, що ізраїльтяни воювали, використовуючи американську зброю. Ірансько-іракська війна 1980-1988 рр. і Кувейтська криза 1990 р. стали прямим підтвердженням того, що США не гребували користуватись своєю зброєю, коли виникала загроза їх нафтовим інтересам на Близькому Сході. Той факт, що протягом 1980-х рр. Єгипет проводив сумісні воєнні тренування з США, увійшов до рядів багатонаціональних сил, створених за ініціативою американців, і в ході Кувейтської кризи 1990 р. приєднався до антиіракської коаліції на чолі з США, свідчив про те, що керівництво країни не протидіяло зростанню американської воєнної присутності в регіоні. Винагородою за таку позицію стало скасування Вашингтоном воєнного боргу Єгипту розміром в 7 млрд. дол. Щодо пункту про надання економічної допомоги країнам Близького Сходу, то в доктринах президентів США ця задача аргументувалася виключно меркантильними розрахунками. Згідно з доктриною президента Г. Трумена від 1947 року, економічну допомогу радилось надавати країнам Близького і Середнього Сходу, перш за все, для того, щоб купити їх довіру до США, і послабити, таким чином, залежність від колишній британських та французьких колонізаторів, а також від радянського впливу. Іншою причиною для надання економічної допомоги країнам “третього світу” було те, що американці вбачали в цьому чималому територіальному просторі ринок для збуту своїх товарів. Більш того, імпортовані “третім світом” товари, як правило, постачались за вигідною для американців системою кредитування. У відносинах з Єгиптом з початку 1950-х рр. США обрали модель, яку умовно можна назвати “економічна допомога взамін на поступки політичного характеру”.

5. Щодо характеристики моделі “економічна допомога взамін на поступки політичного характеру”, то слід зазначити, що при її незмінній суті, змінювались умови, за якими здійснювалось її застосування. Якщо за часів Г.А. Насера американська допомога Єгипту носила характер “батога і пряника”, тобто США надавали Єгипту економічну допомогу, очікуючи у відповідь згоди на співпрацю за їх правилами, а коли ставало очевидним, що всі зусилля були марно витрачені, американці застосовували політичний пресинг, що передбачав вирішення тих чи і інших питань не на користь єгиптян. То при президентстві А. Садата (1970-1981 роки) США згодні були допомагати вже не авансом, а лише взамін на вагомі політичні поступки з боку Єгипту. Граючи за правилами Вашингтону щодо вирішення арабсько-ізраїльського конфлікту у 1970-ті роки, Єгипет перетворився на реципієнта №2 (після Ізраїлю) американської економічної допомоги країнам “третього світу”, яка за офіційними підрахунками сягала 2 млрд. дол. на рік. Президенту Х. Мубараку вдалось не тільки зберегти, але й збільшити обсяги американської економічної допомоги Єгипту завдяки своїм раціональнім настановам. Відкинувши первісну категоричність Г.А. Насера і щирі жести А.Садата, Х.Мубарак досить дипломатично балансував в центрі трикутника США – Ізраїль – Арабський світ. Відновлення авторитета Єгипту в Арабському світі, нормалізація стосунків з Ізраїлем і розуміння американських інтересів на Близькому Сході - усі ці фактори стимулювали адміністрацію США до збереження Х. Мубарака стратегічним партнером і подальшого надання економічної допомоги АРЄ.

6. Діяльність Вашингтону в питаннях близькосхідного врегулювання характеризувалась широкою палітрою засобів і методів. Центральним аспектом американсько-єгипетського співробітництва в цій галузі був арабсько-ізраїльський конфлікт. Протягом 1950-1960 рр. дипломатичні засоби Вашингтону щодо врегулювання арабсько-ізраїльських протиріч на той час зводились до мінімуму. Саме тому виказана Г.А. Насером ініціативність щодо відродження перерваних після “шестиденної війни” дипломатичних зносин між США і Єгиптом не принесла очікуваного результату. Визначальним кроком у діяльності американської дипломатії на Близькому Сході стала запроваджена на початку 1970-х рр. “тиха дипломатія” - метод, завдяки якому Вашингтону вдалось вивести питання про врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту на сепаратну основу. З врахуванням того, що з трьох близькосхідних лідерів (Єгипту, Сирії та Йорданії), чиї країни були безпосередніми учасниками арабсько-ізраїльського конфлікту, лише А. Садат виказав бажання піти на компроміс, США активно підпорядкували його діяльність в цьому напрямку. Уклавши мирний договір і встановивши дипломатичні зносини з Ізраїлем, Єгипет водночас став аутсайдером в Арабському світі. Проте, завдяки збалансованій політиці нового керівництва на чолі з президентом Х. Мубараком, Єгипет відновив до кінця 1980-х рр. свій авторитет серед арабів, утримавши при цьому вірність своїм зобов’язанням перед Ізраїлем. В той час, коли Х. Мубарак кинув всі свої зусилля на відновлення регіонального іміджу Єгипту, американсько-єгипетські відносини розвивались досить мляво. Звикнувши, що Єгипет за часів А. Садата майже беззастережно підтримував американські інтереси в регіоні, США спочатку насторожено сприймали поміркованість Х. Мубарака. Окрім того, такі кроки останнього, як негласна підтримка Іраку в ході ірансько-іракської війни (1980-1988 рр.) та засудження ізраїльської агресії, спрямованої проти Лівану, навели Вашингтон на думку про сумнівну нейтральність Х. Мубарака щодо регіональних справ і близькосхідних інтересів США. Початок 1990-х рр. ознаменувався якісним поштовхом у розвитку американсько-єгипетських відносин. Причиною тому послужила іракська агресія проти Кувейту у серпні 1990 року. Засудивши агресивні дії С. Хусейна, і підтримавши політику США в ході цієї кризи, президент Єгипту дав зрозуміти американцям, що він не має наміру стояти поперек горла їх нафтовим інтересам в регіоні. Скликана частково за ініціативою США і Єгипту Мадридська мирна конференція (1991р.) з близькосхідного врегулювання започаткувала партнерську діяльність двох держав у пошуках встановлення усебічного, міцного і справедливого миру на Близькому Сході.

Публікації автора:

Статті

1. Зубаренко І.В. Єгипет і США. Деякі підсумки і проблеми розвитку відносин у 1970-і – 1990-і рр. // Записки історичного факультету. Збірник наукових праць. Вип. 11. – Одеса: Друк, 2001. – С. 375-381.

2. Зубаренко І.В. Єгипетсько-американські економічні стосунки у контексті близькосхідних проблем. // Записки історичного факультету. Збірник наукових праць. Вип. 12. – Одеса: Друк, 2002. – С. 389-393.

3. Зубаренко І.В. Деякі аспекти американської політики “подвійного стримування” та політики НАТО на Близькому та Середньому Сході. // Сходознавство. 2001. №15. – С. 14-26.

Тези

1. Зубаренко І. Єгипетсько-американські економічні стосунки у контексті близькосхідних проблем. Україна - країни Сходу в ХХІ столітті: діалог мов, культур, цивілізацій. // Матеріали ІV Всеукраїнської науково-практичної конференції (17-18 травня 2002). – К., 2003. – С. 49-54.

2. Зубаренко І.В. Економічна допомога Єгипту як головний важіль у реалізації єгипетсько-американських стосунків. // VII Сходознавчі читання А. Кримського. Тези доповідей міжнародної наукової конференції (4-5 червня 2003). – К., 2003. – С. 187-188.

3. Зубаренко І.В. Миротворча політика Єгипту у 1990-ті рр. // Матеріали VІ Міжнародної науково-практичної конференції (23-24 квітня 2004) – К., 2004.