У результаті узагальнення даних джерел та проведеного аналізу в дисертації удалося вирішити основні питання, пов’язані з особливостями етносоціального розвитку аланів у межах етнополітичних об’єднань, створених номадами на теренах Євразійського степу. При цьому були одержані такі результати: I. Проблема середньовічних аланів Євразії дотепер залишається недостатньо розробленою через кілька причин: а) серед переважної більшості східноєвропейських дослідників набуло поширення різко негативне ставлення до ролі й місця середньовічних кочівників в історії народів Європи й Азії; б) навіть в сучасній історіографії ще значне місце посідає тенденція розглядати історію окремих держав і народів з позицій своїх регіональних інтересів; в) дослідники середньовічних аланів, за виключенням окремих учених, протягом тривалого часу перебували під впливом різноманітних ідеологічних течій; г) обмеженість джерелознавчої бази не дозволяла в узагальнюючому аспекті розглядати історію аланів протягом усієї доби середньовіччя. II. У дисертації була розширена джерелознавча база для розв’язання проблеми — були залучені не тільки опубліковані дані письмових джерел та топонімії про аланів-ясів, а й маловідомий археологічний матеріал, а також свідчення етнографічного, лінгвістичного характеру та результати антропологічних і фольклористичних досліджень. Саме це дозволило переглянути питання, пов’язані з локалізацією аланів-ясів у степах Східної Європи, з їхнім походженням та міграціями у різні періоди середньовіччя. Комплексний підхід дав можливість всебічно підійти до вирішення проблеми та зробити висновки, що значно відрізнялись від результатів досліджень попередників. III. Так, було встановлено, що з VI по XIII ст. алани-аси проживали на Північному Кавказі, в лісостеповому та степовому Подонні, на Нижній і Середній Волзі, у степах Приазов'я та Північного Причорномор'я, а також у степах Східного Туркестану та Каспійсько-Аральського межимор’я та в Східному і Південно-Західному Криму. Після монгольської інвазії ареал розселення аланів-асів значно розширився — у золотоординський період алани вже розселилися у Дністровсько-Прутському межиріччі, у степах Криму, з’явилися вони тоді і на Балканах, в Угорщині, у Закавказзі та навіть у Китаї. При цьому алани-аси продовжували проживати у степах Північного Причорномор’я, поблизу Хорезму у Середній Азії, у горах Південного та Східного Криму. Було доведено, що на Північному Кавказі та в лісостеповому Подонні у VIII—X ст. аланами-асами були залишені катакомбні могильники, а у степовому Подонні ясами, нащадками сарматів, — частина ґрунтових поховань зливкінського типу. З перебуванням ясів та близьких до них у культурному аспекті етнічних степових груп є сенс пов’язати могильники й поселення XI—XIV ст. біля х. Зливки, сіл Маяки та Сидорово на Сіверському Дінці, а також біля сіл Кам’янка та Благовіщенка в Нижньому Подніпров'ї і біля с. Лімбарь на території Молдови. У ІХ—ХІ ст. проживали алани також у хозарсько-давньоруській фортеці Саркел — Біла Вежа. З аланськими мігрантами з Північного Кавказу слід пов’язувати існування у степовому Подніпров’ї християнських могильників XIII—XІV ст. біля с. Каїри та Мамай-Сурка, а також виникнення християнського могильника біля с. Недьсаллаш в Угорщині, в області Ясшаг. IV. Основний висновок, до якого вдалося прийти, полягає в тому, що в епоху середньовіччя алани за своїм складом були етнічно неоднорідні. Так, протягом всієї доби середньовіччя на Північному Кавказі існувало два етнополітичних угрупування аланів: західний племінний союз, пов’язаний з найменуванням аси, і східний – з найменуванням алани, що знайшло своє відображення в поширенні на Північному Кавказі двох локальних варіантів однієї археологічної культури та особливого доліхокранного антропологічного типу. Щодо походження аланів Східної Європи необхідно відзначити, що їх умовно можна поділити на „аборигенів” та переселенців з Північного Кавказу. До числа перших можна віднести аланів Східного та Південно-Західного Криму, які являли собою тих нащадків сармато-аланів, які вціліли в епоху Великого переселення народів у гірській частині півострова і були носіями особливого мезо-брахикранного антропологічного типу. У степах Східної Європи „аборигенами” були носії „зливкінського” брахикранного антропологічного типу, що у багатьох випадках був близьким до серій сарматського часу степів Нижнього Поволжя. Їхнє походження можна пов’язати з родами сарматського походження, які увійшли до складу протоболгарських племен і перейшли до осілості. Отже, щодо них можна використати термін сармато-болгари. До числа аланів-прибульців з Північного Кавказу можна віднести асів степового Криму ХІІІ—XV ст., аланів лісостепового Подоння VIII—Х ст., буртасів правобережжя Середньої Волги, ясів Молдови та Угорщини XIII—XV ст. Крім того, дані деяких письмових джерел дозволяють вважати, що у ІХ ст. разом з печенігами до степів Північного Причорномор’я могла переселитися частина аланів-асів із Середньої Азії. V. Отже, у середні віки етнічні терміни аси (яси) і алани використовувалися для іраномовного населення, яке складалося із нащадків кочівників сармато-аланського походження часів пізньої античності. Слід виходити з того, що представники даної етнічної групи були відомі у різних народів під однією з двох назв, відповідно до того, яка частина аланів-асів уперше стала відомою їхнім предкам. Так, тюрки використовували термін ас, у зв’язку з тим, що носії останньої етнічної назви проживали поруч з їхніми предками в районі Алтаю (від тюрків він у формі яс потрапив до слов’ян), а європейські автори візантійського та західного походження використовували етнонім алани, тому що успадкували античну традицію, за якою найбільш відомими в Європі були носії саме цієї етнічної назви. Мусульманські автори арабо-перського походження при описі подій домонгольського періоду використовували термін al-Lan для позначення переважно іраномовного населення Північного Кавказу. У другій половині XIII — XV ст. арабо-перські автори при описі подій першої половини ХІІІ ст. використовували етноніми Alan та al-‘Alan для позначення іраномовного населення Центрального Кавказу та термін al-As —стосовно аланів Північно-Західного Кавказу та Східної Європи, що відображало етнічні особливості як північнокавказьких, так і східноєвропейських аланів. Щодо ж сучасного до них населення ці мусульманські автори використовували переважно етнонім al-As. Це відображало факт використання як більш ранніх письмових джерел, так і те, що з XIV ст. етнічний термін al-As став офіційною назвою аланів у Золотій Орді. Необхідно також відзначити, що, починаючи з середини ХІІІ ст., західноєвропейські автори почали використовувати як еквіваленти етнічні назви Alan і As. Це можна пояснити тим, що вони описували не лише аланів Північного Кавказу, а й Східної Європи, куди у золотоординський період із західної частини північнокавказької Аланії переселялись алани, самоназвою яких був термін As. VI. Аналіз письмових джерел дозволив виявити одну суттєву закономірність: при описі подій, що відбувались на півдні Східної Європі з VI ст. по першу половину X ст., алани, або аси, зовсім не згадуються у творах візантійського та арабського походження. При цьому термін яси у давньоруських літописах фігурує при описі подій у Східній Європі з другої половини Х ст. по кінець ХІІ ст. Це може означати, що нащадки сармато-аланів та близького до них культурно осілого населення причорноморських степів були відомі у ранньосередньовічних джерелах під іншими назвами. Тому особливий інтерес становить походження терміна анти. Є підстави вважати термін анти похідним від грецького слова – “перевізники, гребці, матроси”, який внаслідок палеографічної помилки перетворився в Antes у творі Йордана, а згодом, у грецькій інтерпретації — на вже незрозумілий візантійським історикам термін , котрий готські та візантійські історики могли використовувати як узагальнюючу назву для осілого слов’яно-іранського населення, яке проживало на північний схід від Дунаю. Внаслідок повернення частини антів на землі полян та сіверян у VII ст. термін „перевізники” набув поширення серед південної частини східних слов’ян, чому є підтвердження у „Повісті врем’яних літ”. Згодом він став частиною самоназви сусідів сіверян — східноєвропейських аланів-асів – fаrd-as – “аси, які обслуговують переправи”, що у формі буртас набула поширення в арабських авторів при описі населення Хозарського каганату, під якою східні автори розуміли не лише аланів Східної Європи, а й народонаселення, пов’язане з ними територіально і політично. У середині XII ст. давньоруські літописці перестали використовувати термін яси щодо неслов'янського християнського населення південноруських степів. І тоді ж у літописах з 1147 р. почав використовуватися новий термін – бродники, що міг являти собою переклад на давньоруську мову самоназви східноєвропейських аланів-асів – fard-as і, таким чином, відображав зміни у складі осілого населення степів. VII. Є підстави вважати, що з VI по XV ст. етнічний склад осілого населення степів Північного Причорномор’я був складним і періодично серед місцевих землеробів переважало то слов’янське, то ірано-тюркське населення. Так, у VI—VII ст., після занепаду гунської імперії, у степах Дніпровського Правобережжя переважав слов’янський елемент — носії пеньківської культури. У той же час населення у степах на схід від Дніпра було представлене нащадками носіїв черняхівської культури та навіть вихідцями з північнокавказької Аланії. У VIII—X ст., у хозарський період, основу осілого населення степів Північного Приазов’я та Подоння становили носії салтівської культури, які являли собою нащадків сарматів, котрі у складі булгарських племен переселилися сюди з Північного Кавказу. Серед них проживали окремі групи аланів північнокавказького походження. У половецький період, у XІ – на початку XIII ст., основу осілого населення степів Північного Причорномор'я складали слов'янські переселенці з Південної Русі і нащадки носіїв салтівської культури – сармато-болгар. У середовищі цього населення могли селитися окремі представники печенігів, торків-узів та половців-куманів. Монгольські походи у першій половині ХІІІ ст. певною мірою змінили етнічну ситуацію серед осілого населення причорноморських степів, що торкнулося і алано-яського населення, яке було представлене двома групами: нащадками носіїв салтівської культури і аланськими переселенцями з Північного Кавказу. Крім того, дослідження археологів та антропологів на стаціонарних поселеннях та могильниках, що функціонували у степах Подоння, Подніпров’я та Північно-Західного Причорномор’я, дали змогу зафіксувати перебування тут також вихідців із Південної Русі, Нижнього і Середнього Поволжя та інших регіонів Золотої Орди. VIII. Проведений аналіз свідчить про те, що алани виявились у значній мірі причетними до політичних подій, які відбувалися на території Євразійського степу в добу середньовіччя. У VI ст. нащадки сармато-аланів увійшли до складу політичного об’єднання антів Північного Причорномор’я. У другій половині VI ст. у складі Першого Тюркського каганату перебували північнокавказькі алани, а вже в VII ст. у складі Західного Тюркського каганату – східна частина північнокавказьких аланів; та у першій половині VIII ст. у Другому Тюркському каганату у Центральної Азії — народ аз орхонських написів, тобто центральноазійські аси. Приблизно у 630–660 рр. у Приазов’ї виникла Велика Болгарія, що стало можливим завдяки політичному союзу із західним об’єднанням північнокавказьких аланів-асів. Водночас у першій половині VII ст. в Дагестані виникло нове етнополітичне об’єднання – Хозарський каганат, у формуванні якого могли взяти участь деякі іраномовні за походженням етнічні групи — алани, барсили та маскути. У VIII–Х ст., у час могутності Хозарського каганату, під владою хозарів опинились алани Північного Кавказу та Східної Європи. В ІХ ст. у степах Північного Причорномор’я, на захід від Хозарського каганату, мадяри створили свою державу. Саме в період “здобуття угорцями батьківщини” могли мати місце контакти також між аланами і мадярами десь в районі Передкавказзя або Подоння, де аланський елемент був значно представлений. Наприкінці IX ст. панівні позиції у степах Північного Причорномор’я посіли нові прибульці зі сходу – печеніги, в етногенезі яких могли взяти участь сармато-аланські племена Середньої Азії та Східної Європи. Ще в середині Х ст. і до монгольської інвазії 30–40-х рр. ХІІІ ст. північнокавказька Аланія не входила до складу жодного етнополітичного об’єднання кочівників Євразії. У той же час на правобережжі Середньої Волги, що в ХІ–ХІІ ст. входило до складу Волзької Булгарії, проживали буртаси, які своїм походженням були пов’язані з аланами, та у складі панівних трьох племен волзьких булгар існувало племінне утворення барсіли, які мали сармато-аланське походження. На рубежі Х–ХІ ст. майже завершився процес переселення основної маси торків-огузів зі степів Прикаспію на захід у причорноморські степи та на південь — до Середньої Азії. Є підстави вважати, що ще на рубежі Х–ХІ ст. до складу племен огузів увійшла значна кількість залишків кочових родів і племен сармато-аланського походження. У степах Північного Причорномор’я з середини ХІ по початок ХІІІ ст. панували половці, котрі створили племінні союзи, до складу яких увійшли нащадки степового салтівського населення, відомі у давньоруських літописах як яси. Перша половина ХІІІ ст. ознаменувалася походами монголів та утворенням Монгольської імперії. Проте аланське населення не тільки пережило монгольську інвазію, а навіть розселилося на нових місцях, що входили до складу Монгольської імперії. ІX. Протягом доби середньовіччя алани-аси входили до складу створених номадами алтайського походження державних об’єднань, які мали багато спільних рис і для яких були властиві особливості, притаманні лише окремим етнополітичним об’єднанням. Насамперед багато спільного мала державно-адміністративна система більшості середньовічних держав Євразійського степу: розділення території держави на східне та західне крило; створення адміністративної системи відповідно до етнічного принципу; поєднання військових та адміністративно-територіальних функцій; зв’язок політичної та адміністративної систем із соціальним устроєм держави тощо. У той же час у військово-адміністративній та соціально-політичній системах держав номадів зберігався принцип ієрархії у відповідності до етнічного походження з проекцією на господарську діяльність — тобто кочівники мали вищий соціальний статус, ніж осілі народи. X. Вже за часів раннього середньовіччя більшість аланів перейшло до осілого землеробського способу життя, а це означало, що у суспільствах, створених середньовічними номадами вони мали більш низький соціальний щабель, ніж кочівники, і взаємовідносини між ними базувались на принципах васалітету. Проте залежно від обставин цей принцип іноді порушувався. Так, у VII ст. до складу правлячого в Західному Тюркському каганаті еля (десятистрільного народу) увійшли як північнокавказькі алани, так й інші племена сармато-аланського походження в Середній Азії. Це було обумовлено тим, що від самого початку утворення каганату алани підтримали західну гілку харизматичного роду Ашина. У Хозарському каганаті у VIII–X ст. високий соціальний статус отримали ал-арсії — вихідці з Хорезму, оскільки вони становили основу постійного хозарського війська. У складі Волзької Булгарії плем’я барсилів, сармато-аланського походження, стало повноправним членом правлячого союзу племен булгар. На Далекому Сході в імперії Юань, на території Китаю, у XIII—XIV ст. монголи та їхні західні союзники-алани перебували у ворожому оточенні, і тому монголи намагалися, наскільки це можливо, наблизити до себе аланів, що врешті-решт призвело до злиття аланів з монгольською верхівкою. На території Золотої Орди у другій половині XIII ст. алани-аси стали опорою Ногая в його улусі і у зв’язку з цим, разом з монголами, мали високий соціальний статус. ХІ. Необхідно відзначити, що вже за часів середньовіччя значна частина аланів-асів та споріднених з ними етнічних груп була асимільована сусідніми народами —слов’янами-антами, протоболгарами, печенігами, огузами, волзькими булгарами. Проте вже пізньосередньовічні алани взяли активну участь у формуванні багатьох сучасних народів зони Великого Євразійського степу. Так, на Кавказі пізні алани відіграли активну роль у формування не тільки сучасних осетинів, але й інших сусідніх до них народів – карачаївців, балкарців, інгушів, тощо. Пізні алани Середньої Азії могли бути асимільовані не лише туркменами, а й узбеками, каракалпаками та іншими тюркомовними народами регіону. В Центральній Азії одне із племен монголів — асут — можливо, мало аланське походження. Встановлено також, що алани взяли активну участь в етногенезі угорців, особливо тієї їхньої частини, що проживає на сході Угорщини в області Ясшаг. Алани відіграли також помітну роль у формуванні сучасних тюркомовних народів Північного Причорномор'я і Поволжя: степових татар – ногайців, південнобережних та гірських кримських татар – татів, можливо – греків-урумів, а також татар-мішарів правобережжя Середньої Волги та навіть казанських татар. Не викликає особливих сумнівів також те, що алани взяли участь в етногенезі молдаван і кримських (нині приазовських) греків-румеїв. Цілком можливо, що залишки аланського населення ,ув степах Північного Причорномор'я могли злитися або з ногайськими татарами, або зі слов'янськими переселенцями, поклавши, таким чином, початок формуванню степової групи українців. Проте можна констатувати, що у ХХ ст. існували тільки три етнічні групи, які можна вважати спадкоємцями аланського етносу: на Кавказі – осетини; у Середній Азії – туркменське плем’я улам (алан); в Угорщині – особлива етнографічна група у складі угорців — яси. Таким чином, сам фактор збереження іраномовного сармато-аланського населення на теренах Євразійського степу та на сусідніх територіях протягом майже всього середньовіччя при політичному домінуванні народів тюрко-монгольського походження може бути яскравим свідченням того, що вимушений перехід до осілості колишніх номадів став надійною запорукою для збереження того балансу етнополітичного характеру, що протягом століть обумовлював співіснування кількох соціально-економічних систем у межах степового світу. |