Основний підсумок дисертаційного дослідження полягає у створенні семантичної класифікації дієслівних предикатів, вивченні зв’язків дієслів з адвербіальними поширювачами у складі речень, дослідженні дистрибутивних характеристик дієслівних предикатів. Семантико-синтаксична структура речення являє собою сукупність лексико-фразеологічних компонентів та їх синтаксичних значень, які знаходять своє вираження у відповідних формально-граматичних засобах і способах мови. Дієслову як класові ознакових слів властива категорійна специфіка, яка відмежовує його від слів інших частин мови. Вона має ряд класифікаційних ознак, що дозволяють з достатньою точністю відмежувати її від інших категорій. З’ясування семантичної природи дієслівних значень та їх групування здійснено на логіко-семантичній основі шляхом виявлення спільних сем та співвіднесеності дієслівних одиниць із фактами дійсності. Основним показником належності дієслова до певної ЛСГ є наявність у його значенні базової архісеми, а розмаїтість дієслівних значень у межах ЛСГ зумовлює необхідність зведення поділу їх на підгрупи. Цю операцію здійснено на другому етапі ідентифікації дієслівних значень із застосуванням сем вищих рівнів ототожнення. Відношення між підгрупами визначають їхній склад як ієрархічно організовану систему, в основі якої лежать такі ознаки: статичність/динамічність; активність/пасивність; фазовість; емоційне забарвлення; оцінні характеристики; характер джерела дії, стану тощо. Дієслова української мови покласифіковано з урахуванням не тільки лексико- семантичних диференційних ознак, а й синтаксичних, функціональних особливостей як предикатів у семантичній структурі простого речення. Виділено 12 основних лексико-семантичних груп дієслів, семантика яких охоплює усі сфери буття і діяльності суб’єкта або існування об’єкта і характеризує усю різноманітність реальної дійсності. Встановлено, що лише деякі ЛСГ продукують валентно зумовлені обставини як обов’язкові компоненти базової моделі речення. Це насамперед дієслова дії, руху та переміщення, буття, просторової локалізації, появи, настання дії тощо. В елементарному простому реченні валентно зумовленим семантичним предикатом субстанціальним компонентам (суб’єкта, об’єкта, адресата, інструменталя, локатива) відповідають ідентичні компоненти семантико-синтаксичного рівня (синтаксеми суб’єкта, об’єкта тощо). Речення з обставинним детермінантом являє собою семантично складну структуру, яка на формально-синтаксичному рівні трансформується в просте ускладнене речення. Детермінантний поширювач переважно є наслідком згортання предикатної синтаксеми, і як вторинна синтаксема не має корелятів серед семантем (компонентів семантичного рівня), а виражає просторово-часові, причинно-наслідкові, цільові та інші семантико-синтаксичні відношення між елементарними ситуаціями (реченнями). Адвербіальні поширювачі у структурі речення є необов’язковими. Кількість адвербіальних поширювачів не залежить від обсягу певної ЛСГ, вона зумовлюється характером сполучуваності дієслівних предикатів як контекстуально зумовлених компонентів. Дієслова дії, які є однією з найбільших ЛСГ, сполучаються з одним або двома обставинними компонентами. Адвербіальна дистрибуція дієслів пізнання, кількість яких близько 70, реалізується у поєднанні з поширювачами у кількості до чотирьох. Найхарактернішим виявом адвербіальної дистрибуції є такий, при якому з кількісного боку дистрибуція охоплює від одного до двох поширювачів, що характерно для усіх 12 ЛСГ. Менш релевантними для дієслів української мови є адвербіальні поширювачі у кількості трьох: вони були зафіксовані у 9 із 12 ЛСГ дієслів. Адвербіальна дистрибуція, яка представлена поширювачами у кількості чотирьох, характерна для 5 ЛСГ, а саме для дієслів буття, стану і процесу, виникнення, ментальних і соціальних дій. Така різна частотність адвербіальних поширювачів зумовлена семантичною структурою речення. Дієслова, які потребують валентно зумовлених компонентів у складі базової моделі речення, сполучаються також із адвербіальними поширювачами, максимальна кількість яких досягає чотирьох. Інтенційні характеристики є необхідними при заповненні структури речення, вони суттєві для реалізації семантики предиката. Інтенційні характеристики дієслівних предикатів різнобічні: локативні, темпоральні, способу дії, каузативні, характеристики мети, інтенсивності, кількості та результату. Визначальними є локативні, темпоральні та способу дії, вони характеризують кожну із 12 груп. Це пояснюється тим, що будь-яка дія, стан, процес, ознака тощо має певне місце, час і спосіб перебігу. Кожна із трьох зазначених характеристик може бути найбільш значущою для окремої підгрупи певної ЛСГ (оскільки до складу ЛСГ входять підгрупи, для яких найважливішими можуть бути різні інтенційні характеристики) залежно від її семантичних особливостей: для руху та переміщення – локативна, для стану – способу дії, для дієслів мовлення – темпоральна тощо. Інші п’ять характеристик (каузативні, інтенсивності, мети, кількості, результату) є менш релевантними, вони зустрічаються значно рідше, зокрема, характеристика кількості притаманна тільки 6 групам, результату – лише дієсловам буття. Жодна із цих п’яти характеристик не є визначальною для будь-якої ЛСГ. Для групи дієслів, які прогнозують своєю семантикою валентно зумовлені обставини у структурі речення, визначальним є локативний адвербіальний компонент, вони сполучаються також із темпоральними, каузативними, кількісними адвербіалами і обставинами мети та способу дії. Реалізація адвербіальних поширювачів в українській мові представлена широким спектром морфологічних структур, усього зафіксовано 30 типових моделей (схем) вираження адвербіалів, найтиповішими серед яких є: Adv; praep+N2-N6. Конструкції з різними видами адвербіальних поширювачів досить продуктивні у сучасній українській літературній мові. Вони передають складні семантико-синтаксичні відношення у складі синтаксичних конструкцій простого ускладненого речення з другоряднопредикативним значенням. |
