Адміністративно-територіальна лексика української мови формувалася протягом багатьох століть і становить собою систему. Лексика на позначення одиниць адміністративно-територіального устрою має офіційну та неофіційну сфери використання, між якими немає чіткої межі. Офіційна сфера послуговується лексемами загальномовного шару лексики, які в системі адміністративно-територіального устрою позначають виокремлену за певними критеріями територіальну одиницю чи категорію поселення. У пам’ятках писемності досліджувана лексика здебільшого представлена в текстах ділового стилю, хоча її виявлено і в поетичних творах, проповідях, передмовах, присвятах, кодифікується вона й лексикографічними пам’ятками. У сучасній українській мові офіційно-діловий стиль залишається основною сферою функціонування адміністративно-територіальної лексики. Але офіційна сфера послуговується невеликою кількістю лексем на позначення територіальних одиниць. Згідно з Конституцією України, до них належать республіка, область, район, місто, село, селище, столиця. За кожною офіційною назвою закріплена чітко окреслена територія, що має свої межі та власну назву. В інших сферах мовлення (засобах масової інформації, художній літературі, публіцистиці, розмовній мові) для позначення як адміністративних одиниць, так і тих, що виділяються за якоюсь іншою ознакою, використовується ширший арсенал лексики. Особливою сферою функціонування адміністративно-територіальної лексики є наукові історичні праці, де на позначення історичних реалій часто використовуються лексеми, сучасне значення яких не збігається із семантичним наповненням у науковому тексті (пор.: місто на позначення поселення києворуського періоду і дефініцію лексеми у “Словнику української мови”). В аналізованій групі лексики виділяємо кілька підгруп: лексика на позначення держави як цілісного територіального утворення (держава, земля, країна та ін.) та макроодиниць поділу в межах держави (область, повіт, район та ін.), назви поселень – у складі цієї групи виділяємо назви поселень міського (містечко, місто та ін.) і сільського типу (село, селище, хутір та ін.) та адміністративні центри (райцентр, столиця), а також найменування одиниць поділу в межах населених пунктів (вулиця, мікрорайон, площа та ін.). Склад територіальної лексики різний за походженням. Її ядром є питомі слова, утворені від праслов’янських коренів (вулиця, держава, земля, країна, село, столиця та ін.). Протягом усіх періодів розвитку досліджувана лексика поповнювалася запозиченнями з інших мов: польської (воєводство, панство, повіт), латинської (імперія, республіка, центр), французької (бульвар, район, шосе) та ін. Кількісний склад розширювався також за рахунок деривації від власномовних (селище, сільце) та запозичених (мікрорайон, райцентр) основ; виникнення аналітичних найменувань (місто обласного підпорядкування, обласний центр, селище міського типу). Значну кількість похідних становлять демінутивні утворення (бульварчик, країнонька, сторононька, хутірок, вулонька і под.), які не вживаються офіційній сфері. Адміністративно-територіальна лексика як система має свою специфіку. Насамперед це виявляється в особливостях сполучуваності: апелятиви функціонують у сполуках із власними назвами, з ад’єктонімами, напр.: місто Умань; для позначення точного місця розташування населеного пункту (адреси) в одному контексті одночасно вживаються назви ланок різного рівня адміністративно-територіального поділу (село Дмитрушки Уманського району Черкаської області). Специфічним для цієї групи лексики є перенесення загальних назв територіальних одиниць на адміністративні центри цих одиниць, а також на позначення їх населення, напр.: повіт “ланка поділу” – повіт “повітове місто; адміністративний центр повіту” – повіт “населення повіту”; район “ланка поділу” – район “райцентр” – район “населення району”. У цій групі лексики спостерігається перехід апелятивів у власні назви: 1) ойконімізація лексем у формі однини чи множини (селище – с. Селище, хутір – с. Хутори, городище – м. Городище, городок – м. Городок); 2) адміністративно-територіальна лексика стає основою для творення ойконімів (с. Старосілля, с. Майданівка, с. Майданецьке); 3) фонетичні варіанти град, город стали частиною ойконімів композитного та складеного типу (Івангород, Кіровоград, Новгород-Сіверський, Райгород, Червоноград). Для аналізованої групи лексики характерним є явище синонімії, яке виразно простежується в тематичній групі на позначення держави як цілісного територіального утворення (країна, держава, земля, край, сторона, королівство, князівство, царство, імперія тощо). У пам’ятках одним із джерел синонімії є українські та старослов’янські форми (город – град, сторона – страна); запозичення з інших мов (панство – земля – держава); вживання однослівних та фразових номінацій (столиця – стольний град – столичне місто – головне місто). Частина цих синонімів продовжують функціонувати і в новій українській літературній мові. Антонімія в досліджуваній групі виражена слабко. У сучасній українській мові в контекстах антонімічних відношень можуть набувати лексеми центр – регіон, центр – на місцях, столиця – провінція, місто – село. Для лексем на позначення одиниць адміністративно-територіального поділу властива полісемія, яка найвиразніше проявляється у власномовних назвах (земля, держава). У назвах держави спостерігаємо синкретизацію кількох значень, напр. республіка “форма правління” і “держава з такою формою правління”, держава “апарат політичної влади” і “країна з таким апаратом політичної влади”, подібно імперія. Специфічним для досліджуваної групи є її високий ступінь залежності від позамовних чинників, зокрема політико-адміністративних. Не завжди зникнення якоїсь лексеми, перехід її до пасивного шару лексики чи, навпаки, поява нової номінації зумовлені внутрішньомовними факторами. В аналізованій тематичній групі має місце штучне введення нових найменувань (губернія, селище міського типу) та виведення назв (волость, містечко, повіт) не за законами мови, а згідно з урядовими законами та політичними обставинами. Позамовними чинниками зумовлені не тільки поява та зникнення окремих лексем, а й зміни в їх семантиці, напр. у зв’язку із запланованою адміністративно-територіальною реформою семантичні зрушення прогнозуються у значеннях слів громада, містечко, район, регіон. У досліджуваній групі лексики спостерігається синкретизація апелятивного і власного найменування у семантичній структурі лексем на позначення новоутворених населених пунктів (на хронологічному відрізку з часу утворення СРСР до 60-х років ХХ ст.). Із таким значенням засвідчено слова селище, хутір та сполуку населений пункт. У системі лексики на позначення одиниць територіального устрою вирізняються назви, які містять у своїй семантичній структурі етнокультурний компонент значення, вони відображають специфічну для українського народу систему територіального поділу (полк, сотня, полкове містечко, сотенне містечко, містечко, хутір). На матеріалі досліджуваної групи простежується спадкоємність старої і нової української мови на лексичному рівні. Базові лексеми, якими позначені адміністративно-територіальні одиниці сучасного устрою України, фіксуються найдавнішими писемними текстами та пам’ятками староукраїнської мови (держава, область, країна, місто, столиця, село). Лексика на позначення територіальних одиниць відзначається великим стилістичним потенціалом. Стилістичні функції територіальної лексики реалізуються у творенні мовностилістичного образу Батьківщини, вираженні ідеї державності, відтворенні історичного колориту описуваної епохи, відображенні історичних реалій. Крім прямого значення, територіальна лексика може набувати додаткових смислових відтінків, уживатися в переносному значенні, набувати оцінних позитивних чи негативних значень. Активним засобом реалізації образного потенціалу досліджуваної лексики виступає введення її в систему тропів. Посилення суб’єктивної оцінності та емоційної насиченості досягається шляхом уведення територіальної лексики у структуру перифраз, речень зі звертанням, градаційних конструкцій. Вважаємо, що термінологія адміністративно-територіального поділу повинна формуватися на національній основі. Здійснюючи реформу адміністративно-територіального поділу в Україні, треба забезпечити для номінації територіальних одиниць такої термінологічної лексики, яка б не нівелювала специфічних особливостей історичного розвитку української нації. У разі залучення у сферу номінації чужомовної лексики, використовувати тільки такі назви, які відзначаються високим ступенем освоєння на українському мовному ґрунті, не суперечать природі рідної мови та законам її функціонування на різних рівнях. |
