Анотація до роботи:

Саід Б А Абуфара. Право народів на самовизначення і практика його здійснення в сучасний період. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 – міжнародне право. – Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, Київ, 2004 р.

Дисертація присвячена дослідженню становлення та розвитку принципу рівноправності та самовизначення народів в міжнародному праві. Особлива увага приділена з’ясуванню історичних витоків самовизначення, змісту права народів на самовизначення як права всіх народів та особливостей здійснення права народу Палестини на самовизначення в умовах мирного врегулювання проблеми Близького Сходу.

Ключові слова: міжнародне право, народний суверенітет, “14 принципів” Вільсона, принцип національності, права народів, права людини, принцип рівноправності та самовизначення народів, національні меншини, Ліга Націй, Статут ООН, підмандатні території, підопічні території, резолюції Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН щодо Палестини.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження, які віддзеркалюють розвиток принципу самовизначення в історичній перспективі та зміст юридичного статусу самовизначення в сучасному міжнародному праві. Історія самовизначення пов’язана з історією доктрини народного суверенітету, проголошеного Французькою революцією, згідно з якою уряд повинен засновуватися на волі народу, і якщо народ не задоволений урядом своєї країни, то повинен бути в змозі відокремитися і організувати себе на свій розсуд. Самовизначення в контексті Французької революції стало дійсним ідеалом для всього людства як підтвердження прав людини проти тиранії “старого режиму”. Певним етапом у становленні самовизначення була концепція національності як об’єктивного права націй на незалежну державність. У результаті права людини, сформульовані Французькою революцією, були трансформовані в права націй. Велика роль у здійсненні цих прав належала плебісцитам, проведення яких у ряді європейських країн в останній чверті ХІХ ст. було формою виявлення волі населення в процесі створення нових держав на основі національних ознак, наприклад Італії, або в процесі вирішення територіальних спорів держав, наприклад уступка Великобританією Греції Іонічних островів.

У період Першої світової війни, і особливо після її закінчення самовизначення народів набуло особливого значення, оскільки розглядалося як засіб післявоєнного врегулювання національного питання в ряді європейських держав. З підтвердженням принципу самовизначення Російською революцією 1917 р. і зосередженням на питанні самовизначення президента США В. Вільсона, який сформулював відомі “чотирнадцять принципів”, в тому числі принцип самовизначення, отримали незалежність ряд націй Центральної та Східної Європи, а колишні німецькі колонії та значні території Османської імперії були поставлені під міжнародний контроль мандатної системи. Поряд з цим, у ряді мирних договорах, виходячи з принципу самовизначення, були встановлені міжнародні гарантії захисту прав національних меншин. Однак сфера дії цього принципу була обмеженою, оскільки він застосовувався, виходячи більш з політичної доцільності, ніж обов’язковості, тобто ще не став принципом міжнародного права. Це підтверджується й тим, що право народу на самовизначення не було включено в Статут Ліги Націй. Разом з тим, він значно вплинув на розвиток концепції самовизначення як індивідуального права, що в контексті серії договорів 1920-1922 рр. стосовно національних меншин почав перетворюватися в концепцію колективних прав. Це була спроба поєднати концепцію нації та зв’язок індивіда з нацією, до якої він належить. Він виражав культурну концепцію нації, засновану на таких об’єктивних характеристиках, як релігія, раса чи мова. Комбінація цих двох різних концепцій в режимі меншин надавала індивідам, що належали до культурної нації, певні права в державі, більшість якої також належала до культурної нації, що створює дану національну державу.

Нарешті, мандатна система Ліги Націй також була утворена і діяла в контексті права на самовизначення як міжнародний контроль за здійсненням мандатаріями свого обов’язку сприяти підмандатним територіям досягненню незалежності, але без визначення будь-яких термінів. Еволюція самовизначення від політичного принципу до принципу міжнародного права була здійснена в Статуті ООН, який відніс його до своїх основних принципів. Цей принцип був розвинутий і кодифікований у ряді міжнародно-правових актів як колективне право з паралельним розвитком його як індивідуального права, де індивіди повинні мати права, забезпечені згідно з міжнародним правом.

Публікації автора:

1. Исторические предпосылки становления принципа самоопределения народов // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - Вип.11. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - С.526-533.

2. Становление принципа самоопределения народов в мирных договорах Версальской системы // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - Вип.12. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - С.530-537.

3. Особенности становления международной правосубъектности Организации Освобождения Палестины // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - Вип.18. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. - С.360-368.

4. Роль ООН в признании и осуществлении права палестинского народа на самоопределение // Тези науково-практичної конференції “Становлення і розвиток правової системи України”. – Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2002. С. 197-200.

Саід Б А Абуфара. Право народів на самовизначення і практика його здійснення в сучасний період. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 – міжнародне право. – Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, Київ, 2004 р.

Дисертація присвячена дослідженню становлення та розвитку принципу рівноправності та самовизначення народів в міжнародному праві. Особлива увага приділена з’ясуванню історичних витоків самовизначення, змісту права народів на самовизначення як права всіх народів та особливостей здійснення права народу Палестини на самовизначення в умовах мирного врегулювання проблеми Близького Сходу.

Ключові слова: міжнародне право, народний суверенітет, “14 принципів” Вільсона, принцип національності, права народів, права людини, принцип рівноправності та самовизначення народів, національні меншини, Ліга Націй, Статут ООН, підмандатні території, підопічні території, резолюції Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН щодо Палестини.

Саид Б А Абуфара. Право народов на самоопределение и практика его осуществления в современный период. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.11 – международное право. – Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, Киев, 2004.

Диссертация посвящена рассмотрению эволюции принципа права народов на равноправие и самоопределение, что связано с установлением его формы и содержания в исторической ретроспективе и в современном значении, вобравшем в себя положения Устава ООН и кодификационных актов данного принципа в соответствующих резолюциях Генеральной Ассамблеи ООН, а также позиции государств в ООН и практику её органов по данному вопросу.

В диссертации показано, что возникновение понятия самоопределения народов связано с доктриной народного суверенитета, провозглашённой Французской революцией. В результате территориальный элемент в политической общности потерял своё феодальное преобладание в пользу персонального элемента, благодаря которому народ перестал быть лишь простым придатком земли. С этого времени самоопределение приобрело характер угрозы установленному порядку на основе замены его равенством. Но, с другой стороны самоопределение было связано с принципом мирного изменения, в соответствии с которым обмен территориями между суверенами не мог иметь места без ясно выраженного согласия их населения.

Исследовано теоретическое и практическое значение концепции национальности, сформулированной после 1848 г. как объективного права наций на национальную государственность. Сделан вывод что права человека, провозглашённые Французской революцией, были трансформированы в права нации и, основываясь на этом, итальянцы, немцы, поляки и венгры требовали самоопределения, также как датчане, чехи, словаки, хорваты и словенцы, жившие среди них. Однако либеральная европейская мысль поддерживала притязания на национальную государственность первых и отказывала в этом вторым.

В диссертации дана характеристика модели осуществления принципа национальности, каковой часто выступали в этот период плебисциты, представлявшие собой метод народных консультаций.

Показано превращение принципа права наций на самоопределение в период Первой мировой войны и после её окончания в важный для воюющих сторон и победителей стратегический принцип. С одной стороны, Антанта опасалась распада своей союзницы России, а, с другой, – Германия стремилась не допустить распада своей союзницы Австро-Венгрии.

Обобщена теория и практика применения данного принципа после окончания войны и признания его в ходе Русской революции 1917 г., а также включения данного принципа в Программу установления мира, предложенную президентом США В. Вильсоном и известную как “14 принципов” Вильсона. Исходя из этого, исследованы особенности реализации принципа права наций на самоопределение в отношении ряда наций Центральной и Восточной Европы, получивших независимость.

В диссертации проанализировано применение данного принципа в рамках мандатной системы Лиги Наций, поставившей бывшие немецкие колонии и значительные территории Османской империи под международный контроль. Крім того, дана характеристика международным гарантиям прав национальных меньшинств, установленных в ряде международных договоров как применение принципа самоопределения наций. В работе раскрыто содержание данного принципа, который не стал универсальным и рассматривался больше в свете политической целесообразности, чем юридической обязательности. В этот период возник и вопрос о самоопределении Палестины, которая, став подмандатной территорией Лиги Наций, находилось под управлением Великобритании.

В диссертации проанализированы изменения правовой природы, формы и содержания права на самоопределение в международном праве в связи с принятием Устава ООН, в результате чего данному принципу дано самое широкое правовое значение. Сфера его действия может охватывать государства, народы и любые человеческие группы, которые могут быть организованы в государстве или быть формой нации или только группы. Поэтому самоопределение может применяться как к народам, так и государствам. Важное место в диссертации уделено также особенностям осуществления принципа равноправия и самоопределения народом Палестины, исходя из практики государств в ООН и её органов.